«Мій син пишатиметься своїми батьками», - впевнено говорить 30-річна військовослужбовиця Вікторія ЛИПОВЕНКО з Надвірної. Вже понад 10 років її життя нерозривно пов’язане з війною: спочатку як волонтерки, а тепер - як частини Сил оборони України.
Понад рік тому Вікторія прийняла доленосне рішення - залишити звичне життя й добровільно стати в стрій. Проте ще до того, як офіційно одягнула військову форму, вона встигла глибоко відчути, чим є ця війна насправді. Віка займалась не лише збором і доставкою допомоги на фронт, а й особливо важкою, болісною справою - пошуком і евакуацією загиблих. Із гарячим характером і запальною вдачею вона мріяла про передову, але в армії зайняла тилову посаду - бо саме там була критична потреба. І лише з досвідом зрозуміла: сила армії - в професіоналізмі кожного, незалежно від місця служби.
У відвертому інтерв’ю Вікторія розповіла про свою війну - ту, що принесла багато болю, але водночас подарувала рідних по духу людей, особливу жіночу підтримку в армії, нове розуміння сили, мотивації і потребу переосмислення волонтерства.
– Вікторіє, розкажіть про себе.
– Я народилась у Надвірній. Навчалася у Надвірнянській ЗОШ №3. Коли мені було 14 років переїхала жити до Києва. Здобула освіту в Київському фінансово-економічному коледжі Нацуніверситету ДПСУ за фахом бухгалтера, який в майбутньому відіграв важливу роль становлення мене на цій війні. У 2017 р. повернулась разом з сім’єю жити в Надвірну.
Із початком російсько-української війни з 2014 р. я шукала, де буду корисною, адже переносила безпосередньо разом зі всією країною події Революції Гідності в столиці. Не змогла стояти осторонь і під час бойових дій АТО/ООС. Змиритися з тим, що хтось гине на фронті, а ти сидиш в тилу, для мене виявилось неможливим. Але це було, так би мовити, одиночне волонтерство, в основному допомагала знайомим хлопцям. Коли почалось повномасштабне вторгнення, зрозуміла, що самостійно не зможу охопити запитів великої війни і прийняла рішення доєднатись до надвірнянського «Волонтерського штабу «4.5.0». Відтоді почала працювати на потреби ЗСУ системно.
– А тепер про роботу на Гуляйпільському напрямку? Як ви туди потрапили?
– 22 липня 2022 року став вирішальним днем, котрий фундаментально змінив все, адже о 5.03 бійці 76 ОБ 102 ОБр ТрО понесли перші та найболючіші не тільки для мене, а й для Надвірнянщини, втрати. Особисто я втратила добрих друзів, побратимів, які були не тільки підтримкою, а й координували волонтерський осередок в межах підрозділу. «Ворон» (Андрій Воронюк) був для мене як брат, а я для нього була «сестра».
«Вест» (Василь Скорецький) – це загалом була близька моєму серцю людина. Того ранку мені прийшло повідомлення від нашого побратима «Моні», з запитанням «як я». До мене прийшло розуміння, що трапилась трагедія, про котру всі боялись говорити вголос. Не додзвонившись до хлопців, ми разом з Вікторією Торес та Мар’яном Чущаком, не гаючи часу, відправились до зони відповідальності підрозділу. Вдосвіта наступного дня ми вже були біля моргу в сел. Покровське. Десь о 8-й годині прийшла ефектна жінка, судмедексперт з позивним «Ромашка». Вона з теплотою, любов’ю і розумінням прийняла нас, підтримала і все роз’яснила.
Тіл у цьому морзі вже не було, їх перевезли на вторинний етап. «Ромашка» показала фото загиблих, на яких ми опізнали хлопців. Ми поїхали у батальйон, на місці трагедії забрали Василя Скорецького особисті речі, щоб передати матері, котра вже очікувала звістки, і повернулись додому для підготовки до похорону. Відтоді ми почали спілкуватись з «Ромашкою», підтримувати одна одну, штабом ми систематично забезпечували провізією та технічними засобами госпіталь, зокрема, морг. І, бачачи в якому пригніченому стані я перебуваю, вона запропонувала приїхати на Запорізький напрямок для роботи із загиблими в якості водія-помічника.
Разом із «Ромашкою» ми робили евакуаційні виїзди, приймали тіла наших захисників, проводили розкопки та збирали тіла російських солдат на обмін.
– Напевне, важко було психологічно витримати таке?
– У мене була єдина ціль: щоб сім’ї полеглих воїнів отримали тіла рідних людей і мали змогу гідно похоронити їх. Нема нічого гіршого, коли родина живе в очікуванні та невідомості. Працювати у тандемі з «Ромашкою» було для мене честю. Ця жінка з такою материнською любов’ю і повагою відносилась до полеглих захисників України, ставала перед ними на коліна і просила пробачення, що необдумані дії минулих поколінь призвели до того, що зараз гинуть їхні нащадки.
– Окрім морального навантаження, це ще й дуже небезпечна робота. Чи не потрапляли під обстріли ворога?
– Так, потрапляли. Саме тому я ухвалила рішення офіційно мобілізуватись у ЗСУ. Адже, як би це банально не звучало, у мене ще є відповідальність перед дитиною. Якби зі мною щось трапилось, мій син залишився б повністю соціально незахищеним. Мало того, що без матері, та ще й без підтримки з боку держави.
– Який у Вас позивний?
– У мене їх два. Від «Волонтерського штабу 4.5.0» - «Волонтер», а в підрозділі, де я зараз служу, - «Рут» – це біблійний персонаж, вона є символом вірності, жертовності та довіри до Бога.
– Потрапивши у військо, чи не відчували упередженого ставлення з боку чоловіків?
– Моя особиста порада, що жінці, перш, ніж мобілізуватись, потрібно серйозно зайнятись волонтерською діяльністю. Також періодично робити виїзди у зону бойових дій. Бо, як би не було, армія по своїй суті – це чоловічий колектив. Тому потрібно мати сильний характер та знати свої поведінкові характеристики. Щоб своїми певними діями не спровокувати до якогось упередженого ставлення. На щастя, поруч зі мною достойні люди.
– Що ж для Вас найтяжче на війні?
– Втрачати близьких. Кожна втрата ніби вириває шматок твого серця. І воно таке вже обкусане зі всіх сторін… На різних напрямках були і залишаються близькі, рідні люди. Ти постійно в очікуванні… Ніколи не знаєш, чи ваша розмова не є останньою.
– Багато близьких Вам людей забрала війна?
– Так. Після загибелі Андрія Сеніва («Бізона») 16 жовтня 2022 року, я зробила на руці татуювання. Це моя особиста меморіальна дошка: чотири птахи – це загиблі на війні мої друзі: Андрій Воронюк, Василь Скорецький, Андрій Сенів та останній – мій кум Ігор Бакота. Маю віру в те, що останній… Їхня загибель стала для мене величезним ударом і не маю уявлення, як далі буду переживати втрати. Окрім них є ще полеглі бійці, з якими я спілкувалась та чула їхні останні «сповіді»… Цю біль доведеться нести до кінця життя.
– Вікторіє, що для вас є джерелом сили та мотивації?
– Біблія. Я всюди вожу за собою навчальну Біблію і намагаюсь виділяти час для дослідження. Особливо приділяю увагу систематичній теології. Біблія – це не просто духовна література. Це – інструкція до застосування. Не міг Господь залишити таке ідеальне створіння «людина» без інструкції до застосування. На кожну подію та ситуацію у житті є пояснення, яке можна знайти у цій Книзі.
– Але чи є на війні Бог?
– На війні Бога більше, ніж будь-де. Зазвичай хлопці не знають молитов. Але хто сказав, що молитва – це завчений текст? Подивіться на Давидові псалми – він співав, плакав, тішився, він був у відчаї… Ось це і є справжня, жива, щира молитва…
– Настільки міцне сестринство між жінками? З ким легше знайти мову – з жінками чи чоловіками?
– У мене є 2 посестри і наша дружба пройдена спільним горем та випробовуваннями. Це бойова посестра «Ромашка» та волонтерка Вікторія Торес. У нас спільна мотивація та цінності. Водночас, багато моїх побратимів – це чоловіки, які стали мені майже братами. Не скажу, що мені війна подобається, бо це – смерть, втрати, розруха, горе, але саме вона подарувала мені рідних, справжніх людей.
– Вікторіє, Вашому синові всього 9 років. Як він сприйняв Ваше рішення стати в стрій?
– Українці досить цікава нація, котра готова слухати та переспівувати популярні українські пісні про перемогу, бої за незалежність та державність. Одягаючи вишиванки, постити класні фоточки в соцмережах. А хто за цю риторику повинен платити? Проста істина, що недоступна більшості – платити за риторику країни, в якій живеш, повинен саме ти! І якщо кожен українець скаже: я буду платити потом, кровʼю, недоспаними ночами, сплетеними сітками, донатами за риторику країни в якій живу, пісні про перемогу відбудуться. І я впевнена, що мій син гордитиметься своїми батьками – і мамою, і татом, який є ветераном АТО. І я все роблю, щоб ця війна залишилась тільки моєю.
– На завершення, скажіть про суть нинішнього волонтерства. Чи актуально зараз возити продукти харчування на фронт?
– Час продуктового «голоду» в ЗСУ минув. Захисники уклінно дякують за підтримку тилу, але переформатуватись та виставити приорітети доведеться всім. Зараз за 13-15 тис. грн можна купити FPV-дрон, котрий в умілих руках наших пілотів вразить техніку за декілька мільйонів, знищить ворожу піхоту чи склад з БК. Банками тушкованок цього не зробиш! Це абсолютно недоцільно. Мене, як волонтерку, це «розриває».
Держава виділяє кошти на забезпечення кожного військовослужбовця. З харчуванням у нас все «ок». Подекуди військові харчуються краще, ніж дехто вдома. Якщо ти вже взявся за волонтерство, то роби це відповідально. Воїни найменше думають про те, як наїстись, їх думки тільки про збереження життя та знищення ворога. Не знаю випадків, коли б український воїн вмер з голоду. Водночас, без засобів захисту, зв’язку та ліквідації противника ця ймовірність досить висока.
Розмовляла Мар’яна СЕРЕДЮК
