«Іваничу» майже 55. Його руки шорсткі, долоні обпечені часом і гарячими гільзами, погляд - твердий, спокійний, втомлений. Сьогодні він номер розрахунку мінометної батареї 110-ї окремої бригади Сил Територіальної оборони, але ще у 2015-2016 роках він стояв за ЗУ-23-2, «зеніткою», яка виривала іржаве повітря з неба.
Тоді, на початку війни, все здавалося новим, страшним і несистемним. Сьогодні - війна стала буденністю. Хоч і не менш болючою, а навпаки – дуже кривавою і болісною.
Із 24 лютого 2022-го – Іван Іванович знову на передовій. Каже, жінка «випхала». Сміється, мовляв, «дістав я її вдома», а потім швидко додає:
- Та ні, вона в мене гарна і хороша! Просто знає, що на війні я потрібніший.
Міномет, який не мовчить
Іванич - артилерист до кісток. Він не просто «працює» на війні - він її слухає, відчуває, і говорить з нею мовою калібрів.
- Арта завжди буде. Без нас не обійдеться. Танки ще, може, відійдуть, БМП - теж, але не ми. ФПВ-дрони добрі, ефективні, але не співати їм так, як гарматі. Якщо вже 152 мм бахне - це симфонія. 122 мм - теж краса. А вже КС-19 - взагалі точна штука. Гарна гармата.
Він говорить про калібри, як хтось говорить про музику або виноград. Відчувається повага і бойовий досвід.
- Міномет 120 мм - це зараза. Але ефективна. 82 мм - страшна штука. А 60 мм - противний. По піхоті ідеальний. Віддачі майже нема. Чергою можна лупити. Коли приціл не збивається, а ти бачиш, що «лягло» - то взагалі краса.
Сходинки вогню
- Починав із 60 мм. Заряджаючим. Потім 82-й. Потім 120 мм. Потім - КС-19, Д-30. Все цікаво. Рости хочеться. І не просто в навичках, а в розумінні. Одне й те саме набридає. А от коли щось нове - і душа живе.
В його голосі не фанатизм і це не можна назвати романтикою війни - це тиха гордість за свою майстерність. Коли ти не просто стріляєш, а розумієш, куди і навіщо. І бачиш, як від твого влучного пострілу - комусь стало легше, хтось вижив.
По своєму дому — із холодною рукою
Іноді, каже Іванич, доводилося бити по своєму ж будинку. Його рідне село Приютне - на окупованій території. Але ні краплі жалю в його голосі.
- Я їх туди не кликав. Вдерлися - то хай отримують. Побудую ще хату. Або дві. То таке. Взагалі без питань.
В його словах проглядається не байдужість, а свого роду броня. Бо саме так виглядає справжній біль, який навчився не плакати.
Людина, яка тримає фронт
Понад три роки повномасштабної війни. Понад три роки в мокрих окопах, сірими ранками, з гарячими мінометами. Людина, яка бачила смерть і продовжує нести життя своїм побратимам, своїй землі. Артилерією.
- Іноді, коли добре влучаєш, - каже Іванич, - відчуваєш, що день не дарма прожив.
Наш захисник не шукає орденів. Він не просить співчуття. Його ім’я - Іванич. Йому майже 55. І він - одна з тих незламних плит, на яких тримається Україна. І дякуємо за це нашому мужньому, незламному земляку з села Приютне Малинівської ОТГ. Дякуємо за можливість жити і творити.
