Полковник Вадим Дубенський - заступник командира 102-ї окремої бригади ТрО імені полковника Дмитра Вітовського, яка обороняє нашу Гуляйпільщину, кілька днів перебував на рідній Волині. Це була лише друга за час повномасштабної війни нагода побачити родину. Лише друга… Роками без обіймів дітей, без затишку родинного дому, без звичних мирних дрібниць, які тепер здаються недосяжною розкішшю.
Втім, навіть у ці дорогоцінні дні полковник не відпочивав по-справжньому. Його серце розривалося між родиною і обов’язком – адже найбільший дефіцит у сучасній армії, каже він, це не техніка, не зброя, не дрони. Це – люди.
Добровільне повернення з пенсії – без жодного сумніву
На початку повномасштабної війни Вадим Петрович перебував за кордоном, на відпочинку разом із сім’єю. Тепле море, спокійна відпустка – але звістка про вторгнення перериває усе. Дубенські навіть не залишають аеропорту – найближчим рейсом повертаються до України. За кілька днів полковник вже у військовій частині, де колись проходив службу.
«Я – професійний військовий. Я присягав захищати свою країну. Як я міг вчинити інакше?» – дивується офіцер, коли його питають, чи розглядав можливість залишитися у спокої, на пенсії. Для нього – це не героїзм, це логіка честі. Він повернувся не через романтику, не через обов’язок на папері. А тому що так треба, коли твій народ у небезпеці.
Рекрутинг серцем, не наказом
Кожен приїзд додому для нього – це не лише побачення з дітьми й онуками, це ще й можливість знайти нових добровольців. Він не читає лекцій і не примушує – говорить щиро, емоційно, боляче-правдиво. Говорить про те, що на передовій стоять такі самі люди, як ті, хто ходить мирними вулицями. Тільки вони – в окопах, серед вибухів і болю, кожен день ризикують життям.
І коли вдається переконати хоч одного – це вже перемога. Бо за словами Вадима Дубенського, рекрутинг – це не про кількість, це про мотивацію. Він шукає не просто солдатів, а тих, хто розуміє, навіщо він тут, і хто готовий тримати цей рубіж.
Гуляйпільський фронт – вогняний щоденник війни
Ось уже понад три роки його бригада тримає активну оборону на Запорізькому напрямку – Гуляйпільський відтинок фронту. Полковник не ховає правди: важко, виснажливо, страшно. Постійні штурми, дрони, артилерія, зруйновані села, безсонні ночі.
«Ті, хто в окопах, – це залізні люди. Кожен заслуговує на пам’ятник за життя», - з гордістю і болем розповідає офіцер. Зізнається, що втома є і фізична, і моральна. Але також є усвідомлення того, що окупант не зупиниться, якщо його не зупинити. «Це мають розуміти також усі, хто не взяв до рук зброї, й усіма силами підтримувати тих, хто воює. Без тилу нема фронту», - зізнається.
Це не пафос. Це втомлений голос людини, яка щодня бачить смерть, але знаходить у собі сили йти далі. Бо хтось мусить тримати небо, поки інші можуть просто спати.
Сила тилу і сенс боротьби
Коли військовий повертається на умовно мирну територію, найважливіше – це відчути, що про нього пам’ятають. Що вдома його чекають. Що за нього моляться, що підтримують. Це – не дрібниці. Це те, що дає сенс кожному дню на фронті.
«Коли тобі дякують, коли пропонують допомогу, коли кажуть «тримайся, ми з тобою» – ти розумієш, що не даремно», – зізнається полковник.
Він привіз із собою фронтовий сувенір, а отримав обіцянку: земляки приїдуть до нього з вантажем допомоги. У відповідь – щира усмішка і трохи менше болю в очах.
Не героїзм, а честь
Вадим Дубенський – весь час говорить про відповідальність, про вірність, про людяність у нелюдських умовах. У нього троє дітей, скоро народиться третій онук. Він мав усі підстави залишитися вдома. Але обрав інше. Бо держава, каже, не може бути самотньою у війні.
Його приклад – це щемливе нагадування кожному з нас: війна триває. І наш обов’язок – не залишити воїнів самих.
Бо фронт – це не лише окопи. Це – кожен із нас.
Сторінку підготувала, Тетяна ВЕЛИКА
