Дитинство, наповнене любов’ю
Степан Марчук народився 6 лютого 1986 року в селі Рованці на Волині. Зростав у великій багатодітній родині, де виховувалося десятеро дітей - п’ятеро синів і п’ятеро доньок. Степан був третім за віком. Його батьки, Євгеній Степанович і Галина Степанівна, були щирими християнами, які передали своїм дітям найцінніше - любов, працьовитість, віру в Бога і турботу про ближніх.
«Ми виростали в любові, підтримці й теплі, - згадує Степан. - Це були роки, які сформували моє серце на все життя».
Перше волонтерство - і нова домівка
У 2003 році юному Степану запропонували поїхати до м. Гуляйполе Запорізької області для участі в ремонті молитовного дому новоствореної церкви. Ця перша волонтерська поїздка справила на нього глибоке враження і стала поштовхом до переїзду. Вже у 2004 році Гуляйполе стало новим домом для нього, а згодом - і для його майбутньої сім’ї.
У 2009 році Степан одружився зі Сніжаною, дівчиною з м. Пологи. Подружжя нині виховує шістьох дітей - трьох прекрасних синів та трьох доньок-красунь.
Церква «ГОЛОС НАДІЇ»: служіння людям
Одразу після переїзду до Гуляйполя Степан приєднався до молодіжної команди церкви «ГОЛОС НАДІЇ». Її місія - нести людям світло Божого Слова, підтримувати тих, хто в кризі, і вказувати шлях до виходу з безнадійних ситуацій.
Один із найважливіших проєктів - багаторічна робота з Гуляйпільською школою-інтернатом. З 2004 року і до повномасштабної війни Степан та команда волонтерів щороку організовували святкові програми до Різдва і Великодня з театралізованими виступами, подарунками, солодощами й дитячим сміхом.
Завдяки щедрим благодійникам, зокрема, родині Анатолія та Надії Бенедюк, дітям передавали одяг, взуття, ковдри, канцтовари. А щотижневі уроки християнської етики допомагали дітям знаходити цінності, які підтримують навіть у найскладніші часи.
Допомога громадам і соціальні проєкти
Волонтерська діяльність не обмежувалася лише інтернатом. Команда «ГОЛОСУ НАДІЇ» активно реалізовувала соціальні ініціативи у багатьох селах Гуляйпільщини: Гуляйпільське, Червоне, Мирне, Залізничне, Воздвижівка, Терса, Успенівка.
Проводилися проєкти «Допоможи ближньому», де нужденним людям доставляли продуктові набори, одяг, гігієну. З 2013 по 2019 роки щоліта організовували триденні дитячі майданчики з іграми, квестами, біблійними історіями, батутами, морозивом та солодкою ватою - і все це абсолютно безкоштовно.
«Наша мета - щоб кожна дитина відчула себе особливою, важливою і потрібною», - ділиться Степан.
Випробування війною
З початком повномасштабної війни в Україні Гуляйполе опинилося на передовій. Як і багато мешканців, родина Марчуків змушена була покинути свій дім. Вони переїхали на Волинь, ставши внутрішньо переміщеними особами. Однак, попри всі труднощі, Степан залишився вірним своєму покликанню.
Разом із побратимом по служінню Миколою Пухтієм (про якого наша газета вже писала), вони почали регулярно доставляти допомогу в прифронтові села: продукти, хліб, воду, гігієну, одяг. За півтора року було роздано сотні тонн допомоги, жодне село не залишилось поза увагою.
Церква як тил волонтерства
Велику підтримку надала церква Святої Трійці у смт Покровське, яка надала приміщення для сортування й фасування гуманітарної допомоги. Тут також організовували зустрічі для переселенців із Гуляйполя, де ті могли отримати все необхідне.
У святкові дні до Покровського приїздили волонтерські команди з Різдвяними програмами для дітей. Теплі слова, виступи, подарунки - все це стало світлом у темряві війни.
Служіння триває - бо надія жива
«Найбільше щастя - бути там, де люди потребують найбільше. Ми не можемо залишити своїх у біді», - говорить Степан.
Своє життя він присвятив служінню людям, вірі та надії. Його життя - це приклад справжнього християнського серця, яке не зламали ні час, ні труднощі, ні навіть війна.
«Дякуємо Богу, що з усіх поїздок ми поверталися живими та здоровими. І молимося, щоби могли служити ще більше».
Сторінку підготувала Тамара БОРТ
