Гуляйполе, Запорізька область. Тут війна щодня нагадує про себе вибухами, дронами й пожежами. Попри небезпеку, у місті залишаються люди, які рятують інших. Один із них — 37-річний рятувальник Ярослав Нечипуренко, головний майстер-сержант ДСНС.
«24 лютого я був на зміні»
Ярослав народився і виріс у Гуляйполі. Тут пройшло його дитинство, тут він створив сім’ю. З 2015 року служить у Державній службі України з надзвичайних ситуацій.
«24 лютого 2022 року я був на роботі, мінявся змінами. Дружина збиралася їхати в Бердянськ на навчання, але вже не поїхала. Вибухи, паніка, невідомість… Ми спочатку жили в підвалі, разом із дітьми й батьками. Та зрозуміли, що так довго не витримаємо», — згадує він.
Батьки невдовзі виїхали до Запоріжжя. А сам Ярослав залишився в рідному місті.
«Були думки виїхати за кордон. Але мої хлопці тут. Як я їх покину? Це наша земля, ми тут потрібні. Тому вирішив залишитися», — каже він.
Робота на лінії вогню
Перші виклики почалися вже 2 березня 2022 року. Гасіння пожеж, рятування поранених, евакуація під обстрілами.
«Найстрашніше — касетний обстріл. Коли падаєш на землю і відчуваєш, як поруч вибухають снаряди. Деколи накривало й моїх хлопців, доводилося рятувати своїх же», — ділиться рятувальник.
Сьогодні у підрозділі — 48 людей. До місцевих приєдналися рятувальники з окупованих Поліг, Токмака та Бердянська. У них чотири одиниці техніки, воду беруть зі свердловини, а зв’язок підтримують через Starlink.
«Місто горить постійно. Літо — це взагалі катастрофа. Вітер піднявся — і вже летять дрони чи запальні суміші. Займається сухостій, будинки, вулиці. Гасимо все, що можемо», — розповідає Ярослав.
Місто, що тримається
У Гуляйполі залишаються близько двох тисяч людей. Вони вже знають, як поводитися під обстрілами. Але найбільше довіряють рятувальникам, які завжди поруч.
«Найважче бачити, як страждають люди. Хтось втратив дім, хтось — рідних. Але ми не маємо права зупинитися. Якщо не ми — то хто?» — говорить Нечипуренко.
Рятувальники не лише гасять пожежі, а й розвозять людям воду та гуманітарну допомогу. Бо волонтери й журналісти давно не приїжджають до міста — надто небезпечно.
Герої без пафосу
Їхній день — це бронежилет вагою 18 кілограмів, каска, яку можна зняти лише під час відпочинку, і постійна готовність бігти туди, де небезпечно.
«Так, важко. Спина болить, жарко, страшно. Але я знаю: це мій обов’язок. Це моє місто. Це моя земля», — каже Ярослав.
І додає: «Поки Гуляйполе стоїть — я теж стоятиму».
Тетяна ВЕЛИКА
