31 грудня 1984 року в мальовничому селі Верхнє Синьовиднє, що на Львівщині, на світ з’явився хлопчик з теплими очима та щирою посмішкою - Володимир Ратич. У великій родині, де любов і підтримка були щоденним хлібом, він ріс справедливим, добрим і працьовитим. Його дитинство пахло сіном, щастям і гірським повітрям. Він мріяв про звичайні речі: міцну родину, мирне небо, щасливе життя.
Шлях мужності - вибір серця
Коли 29 серпня 2024 року Володимира мобілізували до лав Збройних Сил України, він прийняв цей виклик не як обов’язок, а як поклик серця. Він знав, що не має права стояти осторонь, коли його земля стікає кров’ю. Ставши розвідником-навідником у 1-му розвідувальному відділенні військової частини А7030, Володимир віддав себе службі повністю - з гідністю, честю, відданістю.
«Він ніколи не нарікав. Казав, що мусить, бо хтось має боронити країну. Хтось має захищати наших дітей…» - згадують побратими.
Останній бій…
19 червня 2025 року в селі Малинівка, на Гуляйпільщині, серце Володимира зупинилося назавжди. Під час виконання бойового завдання його позицію вразив ворожий удар fpv-дрона. Він загинув як справжній воїн - на бойовому посту, з іменем України в серці.
Цей день назавжди став болючою раною для його родини. Світ завмер…
Очі, в яких жив цілий світ…
«В його очах був цілий світ… Світ мрій, планів і сподівань на щасливе майбутнє. Він так хотів жити, мріяти, любити, творити. Але війна зруйнувала все. Вона безжально забрала найдорожче - життя нашого сина, брата, батька…» - з болем написала його сестра Оксана.
У цих словах - не лише сум, а й величезна любов. Бо Володимир жив заради тих, кого любив. Для своєї матері. Для трьох братів і сестрички. Для донечки Вероніки та сина Ростислава. Для дружини Олександри, з якою мріяв збудувати нову сторінку життя.
Його тиша - наш біль. Його подвиг - наша гордість
Володимир Ратич залишив нам у спадок найвищу цінність - приклад людської гідності, незламності духу та жертовної любові до України. Він не прагнув слави, лише - щастя для своїх близьких. І віддав найдорожче, що мав, - своє життя.
Ми ніколи не забудемо. Ми вічно вдячні. Ми продовжимо боротися, аби його мрія про мирну, вільну Україну - стала нашою реальністю.
Герої не вмирають. Вони живуть у наших серцях.
Вічна слава і шана тобі, Володимире…
