Олег Дюг на позивний «Рембо» - кіборг, ветеран 102-ї окремої бригади територіальної оборони. Він воював за Донецький аеропорт, пройшов Піски, Авдіївку, Запорізький напрямок. У червні 2024 року російський дрон відірвав йому кисть руки й ледь не забрав ногу. Сьогодні Олег вчиться жити з біонічним протезом, разом із дружиною Яною виховує двох дітей в селі Голинь, що на Івано-Франківщині.
«Я посивів у 23 роки»
На фронт Олег Дюг уперше потрапив у липні 2014 року - одразу після строкової служби. У складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади він воював на Донеччині.
- Мені було 22 роки - я був наймолодший серед п’ятисот людей у батальйоні. На Яворівському полігоні тренувалися, і там я «прихлопнув» одного майстра спорту з джиу-джитсу. Мене тоді назвали «маленький Рембо в кімоно». Так і залишився позивний – «Рембо», - згадує Олег.
Він брав участь в боях у Пісках, Водяному, Авдіївці та обороняв Донецький аеропорт.
- Надивився всякого. Посивів у 23 роки. Після важких контузій у мене з’явилася кіста в мозку, дали військову інвалідність і звільнили за станом здоров’я, - каже ветеран.
«Я знав, що війна буде»
Після звільнення зі служби Олег поїхав працювати в Польщу. Там познайомився з Яною - своєю майбутньою дружиною. У жовтні 2021 року пара повернулася в Україну, щоб одружитися. Спільного мирного життя було небагато - почалося повномасштабне вторгнення.
- 24 лютого зранку я ще відвіз дружину в лікарню - вона була на сьомому місяці вагітності. А 25-го вже поїхав у військкомат. Бронежилет, каска, рюкзак - усе було складене. Я знав, що війна буде, - розповідає Олег.
Та у військкоматі його не взяли.
- Відкрили документи, а там зверху написано: «Інвалід війни». Сказали: «Йдіть додому». Порадили тероборону.
Так Олег Дюг долучився до ТрО. Спочатку був інструктором зі стрільби, але чекав моменту, коли зможе піти на фронт.
«Я йшов разом із ними. Робив усе те саме»
У березні 2022 року з роти набирали добровольців для оборони Києва.
- Потрібен був один сержант і 11 солдатів. Я сказав: «Хто зі мною?» До вечора назбиралися. І ми виїхали, - згадує він.
Згодом підрозділ воював на Сумщині, Харківщині, а далі - на Запорізькому напрямку у складі 102-ї окремої бригади ТрО.
- Ми обороняли село Червоне. По 500 «перельотів» за день. У нас - один РПГ із трьома пострілами й автомати. І все, - каже «Рембо».
Він був головним сержантом роти.
- Я міг кричати, сваритися, але завжди казав: моє завдання - зберегти ваші життя. Щоб якомога більше вас повернулися додому живими. Любитимете ви мене чи ні - мені не важливо.
Олег ніколи не посилав бійців туди, куди сам не пішов би.
- Я йшов разом із ними. Робив усе те саме.
У 2022-2023 роках ще не було багато дронів, тому він міг непомітно ходити в "зелених зонах" і впритул підходити до російських позицій.
- Я вивчив свої позиції, знав напам’ять, що де є. Потім вирішив навпростець перейти через «зеленку». Виходжу в поле, забігаю в посадку, а там чотири «кадири» стоять з автоматом. Добре, що вони не зорієнтувалися, бо я ще був у їхній касці. У мене звичка ще з часів АТО залишилася: автомат заряджений і знятий із запобіжника. Я поки на землю впав - вже 30 патронів у них «всадив». То ми вже по рації чули, що приїхав «бетер». Забрали тих «жмурів» і ранених, а нових вісьмох людей завезли, - розповідає Олег Дюг.
«Найважчий бій…»
У листопаді 2023 року, коли Олег був у відпустці через поранення руки, росіяни штурмували Малинівку.
- Найважчий бій - це той, де мене не було. Загинули п’ятеро хлопців. Троє - з мого села.
Наступного дня він повернувся на Запоріжжя.
- Я не міг заснути, поки їхні тіла лежали там. Сказав: четверта ранку - йдемо. Хай що буде. І ми їх витягнули. Я б не витримав, якби вони не повернулися додому.
«Кров з руки валить фонтаном»
У червні 2024 року російський дрон влучив у бліндаж.
- Я сидів без броніка, курив. Далі - темнота. Розплющую очі: з руки кров фонтаном, нога переламана, кістки стирчать, м’язів немає.
Яна приїхала до нього в лікарню в Запоріжжя наступного дня.
- Лице обпалене, борода згоріла, рука перемотана. Я боялася, чи він не втратив зір і слух, - згадує жінка.
Олегу ампутували кисть лівої руки. Лікарі наполягали і на ампутації ноги.
- Казали: 99%, що не зростеться. Я просив спробувати. У Львові, з англійськими лікарями, було 10-11 операцій. Зараз я вже бігаю на своїй нозі.
«Тепер я робот»
Перші пів року Олег користувався механічним протезом.
- Я з ним ремонт робив: кухню переробляв у дитячу. Шпаклював, фарбував.
У листопаді 2025 року йому встановили біонічний протез.
- Спочатку я був піратом - з гачком. А тепер я робот. Протез керується м’язами. Я вчуся, він у мене недовго.
«Відгуки війни - не на один рік»
Сьогодні Олег разом із Яною виховують сина Лук’яна й доньку Ярину, яка народилася у жовтні 2025 року.
- У Лук’яна тато був, але завжди на війні. Тепер він удома - і все по-новому. Відгуки війни не зникають за рік, - каже Яна.
Вона підтримує чоловіка й веде блог в Instagram про життя після війни.
- Морально він ще там, із хлопцями. Це його друга сім’я. Наш дім завжди відкритий для побратимів, - говорить дружина.
Історія мужнього захисника «Рембо» - це розповідь не лише про війну й поранення. Вона про відповідальність за своїх, про повернення додому - навіть тоді, коли частина тебе назавжди залишилася на фронті.
