Ці слова сказав директор сільського фермерського господарства «Отаман» Олександр Іванович Каліберда, коли ми з ним зустрілися 16 квітня 2026 року. Мета нашої зустрічі: дізнатися як фермери Гуляйпільщини працювали і працюють під час повномасштабної російсько-української війни.
До речі, з Олександром Івановичем ми знайомі давно. Я знав його, як передового комбайнера тодішнього колгоспу «Україна», що в селі Успенівці. Про майстровитого жниваря тоді йшла добра слава не тільки в господарстві, а й далеко за межами району.
Коли ж повіяли вітри реформування сільськогосподарського виробництва і почалося паювання колгоспної землі, на сімейній нараді у Олександра Каліберди вирішили попробувати сили господарювати на власній земліі. І у 2002 році утворилося СФГ «Отаман», директором став Олександр Іванович, а у 2006 році організували СФГ «Роздольне», яке очолив син Олександр Олександрович.
Молоді господарі активно взялися за роботу, доглядаючи землю та вирощуючи сільськогосподарські культури. Не забували вони і за своїх орендодавців, з якими уклали договори і з якими ретельно розраховувалися згідно з тим, що було записано в договорі.
Раділи хлібороби, дивлячись, як доглянута земля щедро віддячує їм за роботу гарними врожаями. Як би ж не війна! Вона перекреслила всі плани, позбавила впевненості у завтрашньому дні.
- Що ми робили 24 лютого 2022 року? – перепитує Олександр Іванович.
- Працювали. На той день у нас була вже підкормлена озима пшениця і ми з хлопцями готувалися до проведення інших видів польових робіт. Ми чули, як гриміло в сторону Малинівки, Червоного, Гуляйполя, але продовжувати свою роботу.
2 березня не стало електрики. Тому ми з дільничним інспектором Сергієм Яковичем Бортом вирішили включити генератор і качати із свердловини воду для людей села. Тоді дуже погано було із зв’язком. І ми допомогли військовим, які зупинились на нашій базі. Допомогли ми і з пальним для заправки танків, які зайшли в село. Ми віддали дизпальне, яке заготовили для своїх тракторів.
У перші дні війни, коли ще панував хаос і нерозбириха, через поспішність і некомпетентність в Успенівці ледве не зірвали міст через річку Янчул. Разом із старостою старостинського округу Олександром Петровичем Репетуном нам вдалося умовити військових не робити цього.
Військові порадили нам не кидати село, бо його потім не буде і ми цей наказ-прохання виконали. Розрахували всіх працівників і поставили в центр зайнятості населення. Перед жнивами Петро Григорович Бірюков Сергій Олександрович Вовк Микола Іванович Горпинич та Олександр Олегович Плющаков повернулися в Успенівку, а до того в селі із фермерів залишався я, син Олександр і зять Олександр Польща і хлопці з нами були до кінця.
Далі хлопці працювали на добровільних началах. Ніхто нікого не заставляв ставати до роботи. Того року ми намолотили багато зерна, але ціна його була дуже низька, бо покупці боялися до нас їхати.
Перші прильоти в село і на поля почалися ще взимку. Особливо дошкуляли касетні бомби і «Урагани». Після обстрілів ми ходили і збирали елементи касетних бомб, які не розірвалися.
На 2023 рік всі наші поля були оброблені й засіяні. Я їхав трактором з культиватором і видивлявся, де лежать нерозірвані касети. Від кожної мало бути 24 воронки, якщо стільки не було, тоді шукали, де решта елементів.
Нерозірвані касети зривали сапери, наші любі друзі.
У нас чергував трактор з бочкою води і, де горіли приміщення ми допомагали тушити пожежі. Технічну воду ми возили людям і в Темирівку. Старалися допомогти кожному, хто цього потребував. Разом з Миколою Миколайовичем Тимофієвим ми допомагали перекривати розбиті дахи хат успенівців.
Трагедією для земляків були перші загиблі.
Першою в селі загинула Ліда Сова, яка була дома і до якої у двір прилетала ракета. Потім загинув Олександр Торукало, а батька Сергія Вовка поранило.
Найстрашніше було те, коли люди виїхали і горіли хати, а ти це бачиш і нічого сам зробити не можеш.
- А який був стан ваших полів?
- Як я вже сказав, наші поля, незважаючи на обстріли, були вчасно оброблені і стояли, як лялечки. Правда, у 2024 році багато пшениці вимерзло, але те, що лишилося, ми все скосили.
На полях ми працювали, як кажуть, до останнього. Сіяли обробляли поля збирали врожай. У 2025 році ми скосили ранні зернові, але по них ніхто не хотів їхати, бо боялися прильотів.
З пізніх культур ми не встигли скосити 300 гектарів соняшнику. Через інтенсивні обстріли села і швидкого наближення його до Успенівки довелося спішно виїздити. Це було 26 вересня 2025 року. Разом з нами з дружиною Тамарою Миколаївною виїхала сім’я дочки Олі і сина Олександра. Онуки Максим і Богдан взяли із собою собочку Крошку, яку жалко було оставляти самого.
Коли ми ще не доїхали до села Солодкого (їхали через Рівнопілля), дізналися, що до сусіда Анатолія Івановича Бірюка прилетіло у двір два КАБи і знищили будинок, тоді і нам повідомили, що наш двоповерховий будинок, у якому жило три сім’ї, теж знищений. Трьохсотий КАБ знищив і наш склад.
- А чи вдалося вам вивезти сігосптехніку в безпечне місце?
- Так, 80 відсотків техніки ми вивезли спочатку у Васильків, а потім поїхали у Кіровоградську область. Прихисток забезпечив нам двоюрідний брат Анатолій Іванович Кондратенко. В Успенівці залишилося два трактори, причеп і увесь причіпний інвентар.
- Як почуває себе душа хлібороба, коли надворі весна і треба проводити польові роботи?
- Їй мулько від усвідомлення, що війна триває і людям потрібен хліб, а ти не можеш повернутися на свої поля. Та всі ми живемо надіями на перемогу ЗСУ і що ми повернемося у рідні краї і будемо займатися своєю улюбленою справою. Гріє душу усвідомлення, що наша совість чиста перед земляками.
Іван Кушніренко
