Ми зростали з Дмитром на одній вулиці — Урожайній, що в Гуляйполі. Хоч він і старший за мене (зараз Дмитрові 49 років), ми завжди добре знали один одного. А коли у холодному березні 2022 року російсько-українська війна підійшла до нашого дому, ми сиділи разом у глибокому, сирому підвалі у сусідів. Там зібралася ціла громада з нашої вулиці: мої батьки, сестричка, племінниця, я з дворічною донечкою на руках та Дмитро із дружиною Наталею.

У ті дні повністю зник зв’язок із зовнішнім світом. Але Дмитро вже тоді проявляв свій хист — постійно налаштовував радіохвилі на приймачі, завдяки чому ми мали змогу дізнаватися бодай якісь новини.

Любов, яка здолала відстані та роки

Історія кохання Дмитра та Наталії — це окрема, неймовірно бентежна повість. Вони разом уже понад десятиліття. А почалося все з простого спілкування в мережі. П’ять років це були лише розмови, аж поки на День народження Наталії Дмитро вперше не зателефонував. З того дня їх ніби «переклинило» — вони годинами говорили по телефону, а по відеозв'язку бачилися лише один-єдиний раз через Скайп.

А потім був рішучий крок. Попри всі побоювання, Наталія зібрала валізи, взяла за руку трирічну донечку й сіла в поїзд до Запоріжжя.

«6-та ранку. Перон у Запоріжжі. Виходжу з вагона і бачу його... Він стоїть із букетом квітів, а руки тремтять від хвилювання!» — з ніжністю згадує Наталя той день, що став вирішальним у її житті. Вона їхала в гості на кілька днів, а виявилося — до своєї долі. Через кілька місяців вони вже жили разом, а згодом офіційно поєднали свої долі.

Від трактора до радіосправи

У цивільному житті Дмитро — простий роботяга. Роками він працював трактористом, обробляв і засівав поля під рідним Гуляйполем. Проте ще з юності мав справжню пристрасть — радіосправу. Займався цим серйозно та професійно: сам збирав і налаштовував апаратуру, мав свій офіційний позивний і дозвіл.

На початку 2022 року, коли Гуляйполе почали нещадно обстрілювати, Дмитро вивіз родину на Тернопільщину. Знайомі допомогли з житлом та облаштуванням.

«Як заселилися і налагодили побут, подзвонив до Гути — це колишній власник агрофірми «Мрія», який нас із другом влаштував на роботу. Потім утайкома від дружини Наталки став на облік у Теребовлянському військкоматі. У вересні 2022 року мені прийшла повістка. Дякуючи Богові, я потрапив до 16-го окремого стрілецького батальйону (16-й ОСБ), який на той час якраз захищав наше рідне Гуляйполе», — розповідає Дмитро.

Шок Наталії, коли наступного ранку після призову чоловік зателефонував і сказав: «Я вдома, я в Запоріжжі», важко описати. Його відправили боронити рідну землю.

Захищаючи власноруч засіяні поля

Дмитро воював у тих самих степах, які ще вчора обробляв на тракторі, де знайомим був кожен кущ і кожна посадка.

«Наші позиції були за Успенівкою. Позаду стояли два поля відомого аграрія Сергія Курмана, де я працював до війни і які ще восени 2021 року сам засівав. Ми протрималися там з 2022 по 2025 рік, поки нас сильно не пошматувало», — пригадує військовий.

Спочатку Дмитро був зв'язківцем. Згодом, коли ворог почав масово застосовувати дрони, він зайнявся розробкою та виготовленням систем радіоелектронної боротьби (РЕБ) та радіоелектронної розвідки (РЕР). У батальйоні створили штатний підрозділ РЕБ/РЕР, який він і очолив. Після важких кровопролитних боїв та втрат 16-й ОСБ розформували.

«Мої цяцьки вбивають орків»

Сьогодні цивільне захоплення Дмитра остаточно перетворилося на важливу бойову спеціальність. Завдяки його знанням вдається закривати небо від ворожих дронів, «гасити» зв’язок окупантів та зберігати життя українських піхотинців.

«Зараз я в складі 60-ї окремої механізованої бригади (3-й армійський корпус), у батальйоні безпілотних систем «Fatum». Працюю головним майстром. Мої цяцьки вбивають орків», — каже Дмитро.

«Він — моє серце, моя опора і мій захисник»

Поки Дмитро тримає оборонний щит на фронті, Наталія та їхні діти чекають на нього в тилу, вчачись жити в реаліях сьогодення. Зранку може накрити туга та біль самотності, вдень чекає хатній ремонт чи буденні справи, а ввечері потрібно знаходити сили вдягти гарну сукню та жити далі, бо життя бентежне й триває попри все.

«Я ним неймовірно пишаюся. Тим, як він мовчки, без жодного пафосу, робить таку важку роботу. За ці роки ми пройшли чимало, але моє кохання до нього тільки міцнішає. Він — моє серце, моя опора і мій захисник. Кохаю безмежно, щодня молюся за нього і всім серцем чекаю додому з Перемогою», — зі щирим трепетом ділиться Наталя.

Низький уклін нашим захисникам і тим, хто чекає на них та тримає міцний тил. Разом переможемо!

Тетяна ВЕЛИКА