Валерій Кубрак — знаний у Гуляйполі й за його межами підприємець. Дехто вважає його дивним, бо ж Валерій, незважаючи на сучасні тяготи бізнесу, займається не одним, а кількома видами діяльності — дуже контрастними й протилежними одна одній. Редакція Гуляйполе.City дізналася, чому чоловік обрав саме ці напрямки і взагалі як воно — суміщувати розважальний, торговий та ритуальний бізнес.
Від жуйок до відеопрокату
Попри важкі часи перебудови у 80-90-ті роки, родина Кубраків жила досить непогано. Мама Валерія – заслужений вчитель із 40 річним стажем, а батько працював ковалем на заводі побутових товарів (нині «Мотор Січ»), де свого часу виготовляли навіть дитячі
– Я знав ринок досконально – від «А» до «Я». Полюбляв блукати рядами, спостерігати за людьми – мене це забавляло. Що ще могло бути для дитини краще – ходити де заманеться, ще й коли маєш кишенькові гроші. На той час батьки давали мені 10 рублів, а це було багато. На пів суми я купляв популярні жуйки «Turbo» (в Гуляйполі тоді купити їх не можна було) та продавав у школі однокласникам.
"Turbo"... Діти 90-х чудово пам'ятають цей смак
А іншу частину суми витрачав на ігри, зокрема вже тоді пробував свої сили та вдачу в «наперстках». Тоді цією грою й дорослі, й діти чи не хворіли – азарт «вгадаю чи ні» захоплював усіх, не кажучи вже про можливість заробити грошей. Тут вже раз на раз не приходився: вертався на торгову точку до батьків як з пустими, так і з повними кишенями. Тож, мабуть, хист до підприємництва, я виховав саме на ринку.
Згодом серед молоді, окрім жуйок, з’явилася нова пристрасть – плакати кіногероїв, які для Гуляйполя також були рідкістю. І вже 10-річний Валерій вигадав новий спосіб підзаробити: фотографував куплені у Запоріжжі плакати, проявляв їх на подарованому батьком фотозбільшувачі (пристрій, за допомогою якого одержують збільшені фотографії з негативів) й знову ж таки продавав у школі.
– Згодом стали з’являтися кольорові фото, дорожчі за чорно-білі. Дуже шкодував, що не мав такого обладнання. Тож вирішив схитрувати: розмалював чорно-біле фото фломастерами та продав як кольорове одинадцятикласнику. В результаті заробив і грошей, і подальшого наганяю, бо ж «злочин» викрили. Отримав від керівництва школи, а ще більше – від мами, бо і їй через мене перепало.
Далі – по наростаючій і ще цікавіше. Старший брат Валерія навчався у Львові й звідти передав брату модний наручний годинник «Монтана». Побачили друзі, закортіло і їм мати такий. Тож брат почав передавати більше годинників, а Валерій їх продавав. Потім, під час навчання у профучилищі так само продавав цигарки, які були у дефіциті, та шоколадки. За таку «аморальну» діяльність Валерія мало не виключили із навчального закладу, втім все ж дали довчитися. Однак трактористом-машиністом у майбутньому хлопець себе не бачив, бо ж відчував – це не його. Після навчання певний проміжок часу Валерій разом із товаришем займався купівлею/продажом валюти, чого в Гуляйполі також не було. А вже у 1994 році оформив підприємництво – так у Гуляйполі з’явилася перша точка прокату відеокасет.
Життєвий крок та нові знання
– Торгівлю одягом на ринку ми не полишали. Одного разу до мене підійшов незнайомий чоловік, повідомив, що із Ростова та запропонував розмістити біля нашого торгового місця ритуальний полімерний пам’ятник – для реклами. Я не відмовився, але й не зацікавився – поставився з недовірою. Тому сам не пропонував покупцям, лише відповідав, коли питали. Але навіть у такому темпі назбирав кілька замовлень. І коли прийшов час видачі пам’ятників, я не зміг знайти того чоловіка. І все б нічого, пояснив би людям та повернув гроші, але повертати було нічого – аванси я, як зазвичай, витратив.
Вибору не залишилося, довелося їхати у Ростов в пошуках рекламодавця, але марно. Зате знайшов інших. Купив у них технологію виробництва полімерних пам’ятників, пожив у Ростові тижні зо два, доки виготовили «заборгованості», які успішно роздав. Так і вирішив займатися у подальшому, у орендованому приміщенні відеопрокату. Окрім того, як раз саме в Ростові я вперше побачив пластикові ритуальні вінки (в Гуляйполі на той час продавалися із гофрованого паперу). Зацікавився, взяв кілька на продаж – гуляйпільцям також сподобалися, якщо можна сказати так про подібні речі.
Ритуальні послуги – бізнес специфічний
Із розвитком цифрових технологій відеокасети стали неактуальними, тож Валерій закрив відеопрокат й вирішив розширити спектр ритуальних послуг. Так і з’явилася служба «Ритуал». На час відкриття Валерій був вже одружений, тож продовжили діяльність разом із дружиною Вікторією: відійшли від оренди, викупили старий будинок, відбудували там їдальню для поминальних обідів та повноцінну точку продажу. Діяльність поширилася й на сусідні райони – зокрема до Поліг та Новоселівки Донецької області. У «Ритуалі» не шкодують умов для клієнтів. Наприклад, щодо кухні, то тут заготовки до страв переважно домашні, в сезон заготовляють вдосталь фруктів-ягід, аби взимку варити дійсно домашній компот. До того ж враховуються фінансові можливості клієнтів і надають право вибору поминального обіду. Однак подружжя зізнається: довелося побороти багато труднощів, зокрема непорозуміння з боку людей.
Зал для обідів
– Підприємцям, які взялися за ритуальний бізнес, доводиться дійсно весь час стикатися з громадською думкою, що «ритуальщики» за кожної смерті радісно потирають руки в очікуванні прибутку – наживаються на чужому горі. Це досить хибна думка, – вважає Вікторія.
– Не варто забувати, що ми також люди і також знаємо, як це – втрачати близьких. Сьогодні комплекс ритуальних послуг навпаки дозволяє людям певним чином спростити усі ті процедури, послабити тягар відповідальності у той момент, коли неймовірно важко зібратися докупи. І добре, коли поряд ще є рідні, які підтримають у скрутний час. А як бути тим, у кого нікого не залишилося? Тож гадаю, що так негативно мислить меншість населення.
Критика соціуму – не єдина проблема ритуального бізнесу. Долати доводиться труднощі й матеріального характеру, яких також вистачає. Із основних - технічна відбраківка пам’ятника. Наприклад, полімерні пам’ятники недовговічні, швидко тріскаються, тож з роками «Ритуал» перейшов на виготовлення та реалізацію бетонних та гранітних пам’ятників. Звідси ще один нюанс: зображення портрету.
Комп'ютерний станок - незамінна річ для ритуальників
– Цілком свідоме й зрозуміле бажання рідних, аби портрет людини на пам’ятнику був максимально схожий з оригіналом, – каже Валерій. – Гравірування на граніті – дуже тонка й важка справа. Раніше цим займався художник вручну, і лише уявіть, яка тільки обережність та точність від нього вимагалася. Помилки там не могло бути в жодному разі. Іноді при всій майстерності художник не може передати точне відображення, і від пам’ятника відмовлялися. Тож не так давно ми придбали автоматичні гравірувальні станки – якість нанесення зображення стала в рази кращою, а процес роботи
Втім, попри усе сказане, в наданні ритуальних послуг найбільшою складністю є ті емоції, з якими доводиться стикатися – ця сфера діяльності досить гнітюча. З роками роботи Валерій відчув, що йому не вистачає протилежних горю та смутку відчуттів.
На такому контрасті чотири роки тому і з’явилися дитячий магазин «Капітошка», а цьогоріч – «Махновська корчма» й «Махновське подвір’я».
Дитячий магазин замість будматеріалів
Цікаво, що «Капітошка» не із самого початку був дитячим магазином. Раніше це був магазин будматеріалів, котрий дістався Валерію від товариша: чоловік виїхав з міста й продавав магазин.
– Коли тобі заняття не до душі, то приділятимеш йому мало уваги. Так і трапилося у мене з «Будівельником». Бізнес йшов повільно, й років три потому остаточно вирішив його закрити. А натомість відкрити дитячий магазин.
Запропонував старшій доньці Каті (вона тоді ще вчилася в інституті) зайнятися цим, і вона не відмовилася. Приміщення переобладнали, зробили ремонт і тепер у доньки є власний магазинчик. В асортименті товар від розвиваючих іграшок для найменших, до спортивних товарів – для старших.
Катерині її заняття до душі
Взагалі іграшки – це один суцільний позитив: лише один погляд на них – і настрій вже поліпшується. Мимоволі навіть починаєш посміхатися, не кажучи вже про емоції дітей, котрі тримають у руках ті іграшки. Тож гадаю, що «Капітошка» правильний вибір. Поступово з дружиною гадаємо, що б можна було запропонувати на майбутнє меншій Кірі, та їй поки що 13, тож ще встигнемо.
Кафе як ризикована ставка на майбутнє
- «Махновська корчма» – не просто кафе, а кафе з історичним ухилом. Нестор Махно – відома постать не лише в Україні, а й в усьому світі. Люди повинні їхати у Гуляйполе, а не виїжджати з нього. Я не просто так обрав саме таку стилістику. Хотілося максимально передати дух часів Махна й окрім того створити атмосферу, максимально наближену до домашньої.
Це стосується і кухні. «Махновська корчма» була покликом душі, хай на сьогодні
- А от «Махновське подвір’я» — взагалі місце універсальне, навіть узимку. Вдень тут, наприклад, можуть відпочивати батьки з маленькими дітьми – доки дитина бавиться на майданчику чи і ігровій кімнаті (дитячого дозвілля у нас бракує), мама може випити кави. Ввечері тут можна пограти в більярд, настільні хокей та футбол, організувати дискотеку чи дитяче свято – цьому сприяє і просторий майданчик, встановлена сцена, спеціальна апаратура, зокрема світломузика, яку так люблять діти.
Також в планах Валерія – провести турнір з більярду (навіть кубки вже є) та нарешті обладнати дитячий майданчик.
Я налаштований позитивно – тільки так можна впевнено рухатися уперед. А також тоді, коли тебе підтримують у починаннях рідні й допомагають втілювати плани у життя, як би не було важко.
