У номері газети від 11 березня, у статті «Території гуляйпільської весни» була порушена тема естетично-непоказних місць міста. Серед усього іншого, до журналістського ока та фотооб’єктиву потрапила і рідна гуляйпільцям річка Гайчур.
Стан Гайчура вимагає бути кращим - з роками ріка замулилася, обміліла та, завдяки багатьом «небайдужим», засмітилася. І якщо раніше, пам’ятаю по собі, сюди налітали цілі ватаги дітлахів та підлітків, аби покупатися та пострибати з «тарзанки», то сьогодні мало хто хоче встряти в мул головою. А точка відпочинку змістилася на сушу. І хоча із засміченням громадська організація «Гуляйпільські рибалки» та група небайдужих добровольців боряться вже три роки, щороку вздовж узбережжя та безпосередньо у самій річці з’являється новий непотріб.
Яким же, за словами «Гуляйпільських рибалок», буде Гайчур цього року?
Щовесни організовується суботник із прибирання Гайчура, звідки виноситься купами сміття різного напрямку: скло, пляшки, поліетиленові пакети, пластик, одноразовий посуд, залишки продуктів, предмети особистого догляду тощо.
Гадається, що цьогорічна весна (а саме квітень) мало чим відрізнятиметься у цьому плані від минулих років. Хоча варто сказати, що люди стали більш відповідально ставитися до свого відпочинку на річці, але на жаль, це стосується не всіх. Наприклад, на кручах деякі місцеві «господарі» виносять домашній непотріб до річки, ніби на якесь звалище. Інші викидають сміття із спеціально облаштованих урн і забирають додому мішки, які урнами безпосередньо й слугують. Людська безвідповідальність також позначається на природі: при спалюванні сухостою згоріло й кілька висаджених молодих дерев, які в майбутньому мали б утворити собою затишний скверик, та очерет, який є прихистком для представників фауни: качок, лисок, земноводних та деяких видів риб, а це досить важливо.
Зарибленість. Протягом тижня очікується поповнення – зі Слав’янська має прибути зарибок – мальки коропа та білого амура. Придбали рибку безпосередньо самі члени організації, на добровільній основі. Загалом, рибалки – це єдине, чого не втратив Гайчур. І взимку, і влітку тут сидять любителі волосіні та гачка й насолоджуються улюбленим хобі. Однак часом їх любов до риболовлі переходить усі межі – риба починає ловитися сітями, і часто в період нересту, що заборонено. Під загребущі руки потрапляє навіть мальок раку, якому просто не дають «підрости» для повноцінних умов життя. Раки є санітарами рік і доволі прискіпливо ставляться до чистоти водного середовища, в якому проживають – у брудній воді рак не житиме, тільки – у чистій, добре збагаченої киснем. З брудної води вони йдуть, а якщо піти нікуди, гинуть. Враховуючи той факт, що у Гайчурі раків поки що достатньо, тішить, що наша ріка не втрачена для суспільства та екології. Однак проблеми є все одно.
Замуленість та забрудненість. Загалом на утворення мулу впливають природні та кліматичні фактори. В нашому випадку абсолютно не витримана належним чином прибережна зона Гайчура. Прилеглі сільськогосподарські угіддя та приватні городи практично виходять на берег, і під час дощу земля та засоби хімобробки потрапляють у воду. Річці не залишається нічого, окрім того, щоб усе прийняти в себе. Як результат – її нинішній стан. На жаль, на території району неможливо провести експертизу води та визначити стан її забрудненості – для перевірки потрібен спеціальний план. Лише влітку вода перевіряється епідеміологами на наявність збудників холери. Що наразі твориться у Гайчурі, і що приховує в собі його вода – невідомо. Очистити річку сьогодні також немає можливості – на це потрібне дороге обладнання, титанічні зусилля та виважені інженерні рішення. Тому будемо поки що спостерігати за раками – хай їх у нашій річці буде побільше.
Підсумовуючи все вище сказане, висновок можна зробити такий – природний фактор винен лише на 5 %, а людина – на всі інші 95 %. Безвідповідальність і байдужість, зневага, жадоба й бездіяльність просто забрали у Гайчура життєву силу. А колись ріка була повноводною і по ній ходили навіть іноземні вантажні судна. Наразі Гайчуром, аби ніде не зачепитися, ледь пропливуть два зустрічні човни. Якщо, бодай, і не один.
А що далі? Будемо перестрибувати через струмок, а потім і взагалі пішки ходити? Без підтримки Гайчур просто зникне і стане невидимою підземною рікою, залишаючись для людей лише спогадом. Ті, кому не байдужа доля гуляйпільської річки, все ж намагаються щось робити, аби продовжити її життя. Та це лише мізерна частинка того, чого Гайчур потребує – суворої реанімації з подальшою ремісією. Але де ж знайти таких «лікарів»?
