Час не стоїть на місці, і дуже мало вже лишилося учасників та свідків Другої світової війни. Люди починають забувати тих, хто врятував нашу країну від фашистської Німеччини. Молоде покоління практично нічого не знає про тих, хто боровся на фронтах1941-1945 років, а тим білш про тих, хто перебував у фашистських концтаборах. Величезну кількість наших бабусь і дідусів було по-звірячому вбито за межами нашої Батьківщини. Цифри знищених чоловіків, жінок і дітей вражають до цих пір. Адже рахунок йшов не на сотні, не на тисячі, навіть не на десятки тисяч, а на мільйони. Одиниці, хто зміг вижити.
У нашому районі ще залишилися три легендарні особистості – люди, котрим довелося пройти через пекло фашистських застінків. Це - Володимир Костянтинович ВОЄВОДЧЕНКО (в’язень Заксенхаузена) та подружжя Олександра Михайловича (в’язень Бухенвальда) і Ганни Михайлівни (в’язень Равенсбрюка) СОРОКІНИХ. Важко навіть уявити, які тортури вони витримали, та доля виявилась до них прихильною і їм пощасливилось вижити, як кажуть, «всім смертям назло!». І не тільки вижити, а й поєднати свої долі, як подружжя Сорокіних.
…Вони зустрілися в кінці війни, коли радянські війська наступали й визволяли в’язнів. Їх поспішно гнали фашисти, аби потопити в морі, та не встигли. Ось там, у тій суматосі, де зігнали в’язнів кількох таборів, і помітив дівчину Олександр. «Вона мені здалася такою гарною, а красиві її очі запали в душу на все життя», - з особливою теплотою говорив ветеран. І хоч тоді довелося їм розлучитися, та доля звела їх знову. Разом вони вже, як кажуть, і в горі, і в радості, - 72 роки!
Колишні в’язні розповідали, як жили і працювали в пекельних умовах, були обірвані, голодні, холодні, роззуті, принижені та ображені. За найменшу провину есесівці били ув'язнених, позбавляли харчування і води, саджали в карцер і піддавали жорстоким тортурам та знущанням: засікали бичами, цькували собаками, били палицями, морили голодом, топили у воді, запихали в «душогубки»… Спалювали в крематоріях. Вбивали поодинці. Вбивали партіями. Важливим елементом приниження людей була нумерація з повною відмовою від імен, кругова порука і нелюдські, навіть не скотинячі, умови життя…
Свої незабутні, гіркі спогади про перебування в таборі Володимир Воєводченко виклав у книзі «Сам про себе», яку неможливо читати без хвилювання. Неможливо навіть усвідомити, через що пройшли наші діди й прадіди, аби не скоритися нацистському поневоленню, вижити, щоб подарувати світле майбуття своїм потомкам. Вони – дійсно герої.
Скільки води спливло з того часу, та наші земляки досі пам’ятають все до подробиць. «Таке не забувається», - кажуть вони. «І дуже хочемо, - говорили зі сльозами на очах, - щоб люди теж ніколи не забували, якою ціною ми побороли фашизм і прийшли до перемоги. Сьогодні, коли точаться бойові дії на Донбасі, хочемо лише миру і віримо, що він скоро настане, бо ті, хто борються за свою Батьківщину, за її незалежність і свій народ, обов’язково переможуть».
- Володимире Костянтиновичу, що ви можете побажати нашому молодому поколінню?
- Дай вам Бог спокою та здоров`я, а головне, миру. І вчитися високому патріотизму, силі духу і героїв Другої світової, і Афганістану, і героїв АТО. Я вірю, що сили добра переможуть сили зла сьогодні на Сході, і Україна буде багатою, а українці житимуть світлим життям.
Пам’ятаємо і завжди будемо пам’ятати героїзм наших батьків, дідів і прадідів, які у далеких 1941-1945 роках ціною крові і власного життя завоювали мир для своїх нащадків.
