Олександр і Наталія Войцеховські — батьки чотирьох донечок. Вони з’явились у родинному житті в різний період. Старшу Аліну Наталія виносила й народила сама. Вона завершила Бердянський державний педагогічний університет та працює вчителем. Середня Влада з’явилась у родині, коли дівчинці було 1,5 року. А найменші, двійнятка Карина та Аліна — у 5 років. Так у родині є дві Аліни. Старша й менша.
— Я — мама чотирьох дітей. І всі вони — стовідсотково наші з чоловіком. Інакше бути не може, — каже Наталія.
— А мама казала про інтернат не згадувати, — гомонить менша Алінка, вмостившись у Наталії на руках. Вони схожі. Світлоокі й світловолосі.
— Я їх вчу менше згадувати про інтернат. Бо для них то не дуже приємні спогади, адже там не було ні тата, ні мами. Для дітей це важко. Тепер говорю: ми ж живемо однією родиною. Інтернат у минулому, давайте краще думати про приємне.
Життєва історія цієї прийомної родини схожа на інші і водночас особлива. Як історія кожної з родин. Наталія і Олександр разом уже 25 років. Їй — 42, йому — 47, а їхній старшій донечці — 22 роки. Подружжя планувало народити й другу дитину, але це виявилось неможливим.
— Рішення взяти в родину дітей ми з чоловіком та старшою донькою прийняли спільно. Аліні тоді було 12 років. Так у нас з’явилася півторарічна Влада. Маленька, безпомічна, не вміла ходити. Пішла вона у 2 роки, почала розмовляти у 5, але швидко наздогнала однолітків.
Зараз Влада вже доросла дівчинка. Наглядає за меншими та полюбляє з ними фотографувати. Вони — родина, яка тримається разом завдяки батьківській любові.
— А не було у вас страху приймати дитину в родину? Не виникало питань: чи зможемо, чи вийде у нас? — запитую.
— Звісно, були. Й страшно було, але ми вирішили, що зможемо та вийде. І не помилились. Владі розповіли, що вона з’явилась у нашій родині у півторарічному віці лише рік тому. Трохи побоювались реакції. Та, знаєте, вона задала лише одне питання: «Але ж ви мене любите»? Думаю, відповідь очевидна. Звісно любимо, бо вона — наша дитина.
Під час розмови менша Аліна раптом впала на майданчику. Здалося, що світ Наталії зменшився до однієї точки — місця, яке забила найменша. Все запитувала, болить чи не болить. Дуже забила чи ні. Прикладала холодне та зблідла. В результаті дитина вже заспокоювала маму.
— Та ви знаєте, воно ж маленьке, чаєнятко. Худенька така. А раптом щось зламає, це страшно.
Каріна й Аліна з’явились у родині Войцеховських рік тому. Каріна трохи міцніша здоров’ям. Алінка — більш хвороблива, з худенькими ручками й ніжками. У 5,5 років в неї було лише 10 кілограмів. А потім мала перенесла операцію на очах.
Лікарні й лікування — окрема тема в родині. Кажуть, справляються з усім, але не приховують, що буває важко.
Мама всіх доглядає
Під час розмови найменша мамина доця Аліна весь час обіймала Наталію.
— Як називаєш маму? — запитую в малої.
— Мама, мама Наташа, — говорить Алінка. Та, трохи подумавши, додає. — Мама всіх доглядає.
Мама дійсно доглядає. І тато також. Родина має чимале господарство: свиней, качок, кролів, каченят. Вправляються з усім вдвох із чоловіком. Наталія говорить, що зате є своє домашнє м'ясо. І вона не сумнівається у його якості, коли дає дітям. Навіть, коли мама з дітьми пішла на інтерв’ю, чоловік зостався вдома, бо таке господарство без догляду не залишиш.
— О котрій і як розпочинається ваш день?
— Десь о 6-й ранку. Діти прокидаються, можуть ще 10 хвилин поніжитись у ліжках. Потім ідуть снідати.
— Ні, чекайте. Ви мене не зрозуміли. У скільки починається саме ваш день як мами? — перебиваю Наталію.
— О, мій? Мій, звичайно, раніше (сміється). Прокидаюсь десь о 5:00 чи о 5:30, готую сніданок на всіх. Збираю у садочок менших. Якщо не на роботі, виконую хатні справи. Якщо потрібно їхати на зміну, а це о 7:00, тоді дітей у садочок збирає чоловік. Він їх і заплітає, і одягає. Загалом, я йому дуже вдячна.
Наталія працює не щодня, а по змінах. Говорить, що рік тому була з чоловіком розмова про те, чи потрібно їй звільнятись з роботи, чи ні. Вирішили спробувати жити поки що у такому графіку, де є робота та взаємна допомога. За словами Наталії, поки що в них виходить.
Допомагає й малеча. Але по своєму, по дитячому. Коли потрібно, і посуд помиють, іграшки поскладають, речі за собою приберуть. Дисципліні дітей привчають, але суворої не виходить. Жаліють, бо ще ж маленькі. Хоча і дорослі діти для батьків завжди лишаються маленькими.
Наталя залюбки показує світлини на родинному фотоапараті. Це вони на морі, а це — святкують разом День народження. Троє дівчат, до речі, народились у жовтні. І минулого жовтня найменші Каріна та Аліна відзначали це свято вперше. Наталія згадує, що малі були здивовані таким звичаєм.
А ось якісь особливі методики у вихованні родина не використовує. З дітьми вивчають літери, цифри, форми й фігури. Вчать відповідальності за рідних.
Наталія говорить, що найперше дітям потрібна любов. Вони мають зростати в такому середовищі. Мати батьків. Є у старшої Аліни, Влади, менших Каріни та Аліни й бабусі по татовій і маминій лінії, які турбуються про своїх онучок.
— Діти повертають нам більше, ніж ми їм віддаємо. Вони наповнюють наше життя та вчать новому. Ми з чоловіком так звикли бути батьками, що не уявляємо іншого життя.
— Ідентифікуйте себе, будь ласка. Ви хто, яка у вас роль у житті? — запитую у Наталії.
— Я — мама, дружина. Дасть Бог, буду й бабусею. Іншого мені й не треба.
Фото Юлії Линник
