Валентина із міста Пологи розповіла свою історію про те, як жила в умовах активних бойових дій в місті і як російські війська вбили маму. Про це пишуть «ПІК-Новини».
Валентина зазначила, що 1 березня в місті повністю зникло світло, а вже 2 березня в першій половині дня навпроти її подвір’я з’явилися чоловіки в військовій формі і почалася стрілянина. Як потім виявилося, то була місцева тероборона.
«Стрілянина продовжувалася десь до 16-ої години, а потім хлопці почали відходити в сторону Кагаліна. Я дивилася у вікно і побачила, що згори, зі сторони Токмака, йде колона військової техніки, коли я придивилася, то ледве не впала, бо побачила, що на одному з БТР майорів російський прапор. І тут почалося… Знову стрілянина, техніка йшла і йшла… Так як перед цим в нас демонтували дорожні знаки, вони певно не знали, куди їхати, і вся ця техніка поїхала вниз до річки. Можливо, там були наші, не знаю. Знову стрілянина…», — розповіла Валентина.
Кожного ранку мама Валентини пішки ходила на роботу, щоб перевірити чи все гаразд, по можливості її підвозили, на зворотному шляху вона заходила провідати сестру Валентини та онуків.
Дні Валентини з мамою проходили по одному сценарію: прокидалися, пили чай, а коли він закінчився, то колотили варення з кип’ятком, ходили за водою до сусідів. Спати лягали інколи вдягнені, ще й під дві ковдри, бо було прохолодно. І так до 7 березня. 7 березня мама Валентини збиралася піти до сестри, але швидко повернулася, бо побачила біля зупинки «Колгоспного садка» ворожий БТР. Десь о 10-ій годині поруч щось зірвалося і посипалася штукатурка в хаті. Коли стихли обстріли, Валентина і мами пішли до сусідів, в город яких прилетіла ракета.
«Я пішла назад в хату, я не бачила, щоб мама йшла відразу за мною. Як тільки я ввійшла в хату, я почула постріли і як мама крикнула «Валя». Я відчинила двері і не одразу зрозуміла, що сталося. Мама стояла і трималася за стіну гаражу, вона сказала, мені прострілили ноги, зробила пару кроків і присіла під гараж, з ніг почала текти кров. Мама простягнула до мене руку і попросила допомогти їй, і як тільки я до неї потягнулася, вистрілили вдруге. Мама повністю сповзла на землю, зробила останній подих і замовкла вже назавжди. Я закрилася і заховалася в хаті, я не плакала, я вила. Я набирала в телефоні всі номери, які можна, але без толку, зв’язку не було, навіть на номери екстрених служб. Стріляли, над нами щось літало, я сиділа і молила Бога, щоб мені на хату нічого не скинули. І так до пізнього вечора. Інколи я виглядала у вікно, в надії на якусь допомогу, але бачила лише бездиханне тіло своєї мами. Я вдивлялася, можливо вона дихає, хоча знала, що це вже не так. Вночі їздили швидкі, але я боялася вийти», — поділилася Валентина.
8 березня в двір прийшли російські військові зі словами «виходіте, нє бойтесь, ми с миром пришли». Валентина відчинила двері, там стояли двоє росіян «з бурятськими рожами», з ними був її сусід. Окупанти перевірили хату і пішли, а сусід зірвав ковдру з дверей і накрив маму. Валентині допомогли погрузити тіло мами в машину і повезли її на кладовище. Але далеко заїжджати відмовився, тому маму в ковдрі поклали в початку кладовища між чужими могилами.
«Я зібрала речі і пішла до сестри. Я всю дорогу плакала, а коли проходила повз ту злощасну зупинку, то побачила, що ніякий то не БТР, а підбитий Камаз орків стоїть. Якби мама не побоялася тоді піти, якби дійшла до сестри або взагалі нікуди не виходила. 15 березня ми виїхали з Поліг. Маму так і не змогли поховати, я дуже плакала, що ми їдемо, а вона там лежить не похована», — розповіла Валентина.
Коли з’явився зв’язок в Пологах, мені подзвонив знайомий, взнати, як Валентина і де вона, і він сказав, що поховає маму. І в той же день Валентина із сім’єю дізналася, що маму поховали. Прийшли росіяни до сусідів і покликали на допомогу, вирили трактором яму, навіть десь знайшли труну.
