Чи замислювались ви коли-небудь над тим, чим займаються сироти після випуску з інтернатів? Мабуть ні. І що тут думати? Швидше за все живуть як усі, знаходять житло, влаштовуються на роботу. Але... Насправді все не так просто. Багато дітей-сиріт мають психологічні травми та інші проблеми. Навчання в інтернатах, хоч і дає їм базові знання, але зовсім не готує до дорослого життя. Хоч матеріально вони наче всім забезпечені, але після того, як їм виповниться 18 років, вони не знають, що робити далі.
Хочу розповісти про проєкт, який допоміг деяким сиротам знайти своє місце в цьому світі та отримати те, чого вони ніколи не мали – підтримку, турботу та сім’ю. І так, у с. Миколай-Поле Запорізької області є ферма, яку у 2008 р. заснували Гаррі та Тереза ВЕРХУГ. Вони почали набирати на навчання вихованців інтернатів. Детальніше про створення проєкту нам розповість сам Гаррі Верхуг.
● Розкажіть трохи про себе, як прийшла ідея приїхати в Україну та з чого все починалося?
● Мене звати Гаррі, мені 67 років, я канадець, маю дружину та 8 дітей. У мене своя ферма в Канаді. Приблизно 15 років тому я три роки поспіль заробляв більше мільйона доларів за рік. Дуже пишався собою, проводив зустрічі з іншими фермерами, щоб розказати: «ось як я заробив мільйон доларів за 1 рік!».
Якось в неділю був у церкві, і туди завітав чоловік із нашої церковної місіонерської організації, який запрошував людей поїхати до Китаю. Я подумав: «Зараз осінь, на фермі небагато справ, звучить весело, тому поїду з ним до Китаю». Він відвідував місіонерів у Китаї, тож я поїхав з ним.
Гаррі та Тереза Верхуг
Три ночі я не міг спати, бо знав, що Бог намагався мені щось сказати. У мене було відчуття, що витрачати своє життя на накопичення грошей — це не найкраща річ, яку я можу зробити в цьому світі. Тому, нарешті, одного вечора я просто пішов погуляти містом, сів на вулиці та сказав: «Добре, Боже, якщо мені доведеться поїхати на місію, то я покину свою ферму і поїду на місію». Я повернувся до своєї квартири і дуже добре спав тієї ночі.
Наступного ранку зателефонував своїй дружині (її не було в поїздці) і все розповів, бо знав: якщо скажу моїй дружині про своє рішення, то вже не передумаю. Коли ми поверталися до Канади я поділився своїми переживаннями з людьми, які також були у цій поїздці. Я сказав, що Китай – це місце не для мене, бо це занадто складно, особливо тоді, коли у нас не було перекладача.
Один чоловік, який бував в Україні, сказав: «Гаррі, їдь в Україну, там багато корів» (а я молочний фермер і дуже люблю корів). Наша місіонерська організація має школу англійської мови в Дніпрі. Того ж літа ми з дружиною поїхали туди викладати англійську. Ми були там протягом місяця і в останні вихідні ми приїхали у село Миколай-Поле. У нашого друга тут був будинок в якому ми і зупинилися (наразі це жіночій гуртожиток для учасниць проєкту). Мені здалося, що Миколай-Поле — це саме те місце, в якому ми потрібні. Ми повернулися в Канаду, передали ферму нашим дітям і переїхали сюди, не знаючи, що будемо робити. Ми почали будувати ферму та розводити корів і просто думали над тим, як ми можемо допомогти людям у селі. Так все і розпочалося.
● Чи складно було покидати рідну домівку та ферму і які труднощі виникли в перший рік вашого перебування тут?
● Це було більш складно для моєї дружини та дітей. А для мене — як нова пригода, адже я люблю відвідувати нові місця, зустрічати нових людей. Проте, чесно кажучи, я був неприємно здивований, коли приїхав в Україну. Це був 2008 рік. У мене склалося таке враження, ніби тут війна. (Хоча тоді ще не було війни). Погані дороги, старі машини, будинки, трактори, корови дають небагато молока. Все це виглядало, відверто кажучи, не дуже добре. Я подивився навколо, і подумав, що зможу стати кращим фермером, ніж будь-хто інший в Україні.
На фермі у Гаррі
Тут дуже гарні умови для створення сільськогосподарського бізнесу, адже тут чудовий ґрунт для вирощування культурних рослин. Але фермери не мають гарної техніки та хороших корів (тим понад 15 років тому) і сільське господарство вважається неприбутковим. Складно було також подорожувати Україною, адже система GPS працювала погано, всі дорожні знаки були тільки українською. Але, повірте, це було весело.
● Як почався набір на роботу?
● Для будівництва фундаменту, найняв декількох сусідів, платив їм 100 грн за день. Але вони почали просити підвищити їм заробітну плату спочатку до 200 грн, а згодом — до 1000. Я сказав їм: «до побачення», та решту роботи виконав зі своєю дружиною та двома синами, які приїхали допомогти.
Першим, кого згодом найняв на роботу був Максим Рудей. Приїхали люди з будівельної компанії, їх було троє, Максим був одним із них. Вони поселилися в нас, моя дружина готувала їм їжу: курку, картоплю, різні овочі та яблуневий пиріг на десерт. Минуло 5 або 6 днів. Я почув стук. Прийшов Максим Рудей. Він сказав англійською «Я хочу…». Він погано говорив англійською, але мав невістку, яка знала цю мову. Максим дістав із кишені шматок паперу і прочитав: «Я хочу працювати на тебе завжди». І я найняв його. (Максим Рудей і зараз працює на фермі. Авт.). Це просто Боже благословення, що Максим був першим, кого я найняв. Він працьовитий, оптимістичний та завжди підтримував мене.
На фермі у Гаррі
Спочатку люди в селі ставились до мене з недовірою, тому складно було знайти робітників, але минуло трохи часу і з цим не було жодних проблем.
● Як розпочали працювати з сиротами, які закінчили інтернати?
● Існує організація «Нова надія», яка займається пошуком сімей як для неповнолітніх сиріт, так і для повнолітніх. Пастор з Канади, Джон Вінс (з яким не був знайомий раніше) дізнався, що я побудував ферму. Він запропонував допомагати сиротам та надав необхідне фінансування. На жаль, він захворів, і через 6 тижнів, після початку проєкту помер. У нас було на той момент всього двоє хлопців, які жили та працювали разом з нами. Ми побудували гуртожитки для хлопців та дівчат, найняли вчителів, щоб навчати молодь фермерській справі та проводили уроки в місцевій школі. План проєкту полягав у тому, щоб ці сироти могли пройти навчання, «встати на ноги», а далі ми б влаштовували їх кудись на роботу або на навчання у ВНЗ. Але ми зрозуміли, що це не спрацює. Більшість з цих сиріт мають психологічні травми, вони, як малі діти, які не можуть про себе піклуватись. І ми зрозуміли, що з цими сиротами може статися найгірше, якщо хтось не піклуватиметься про них. Ми змінили план проєкту та вирішили створити у Миколай-Полі велику сім’ю: дати цим сиротам місце проживання, роботу на фермі (бо деякі з них просто не здатні працювати на іншій роботі) та піклування. Було декілька студентів, які були дійсно розумні, та змогли піти працювати на іншу роботу, один з них – Максим Бородін зараз навчається та працює в Канаді. Але для інших – ми єдиний вихід.
Я зрозумів, що треба зробити так, щоб цей проєкт працював сам на себе, адже гроші не зможуть завжди прибувати з Канади. Тому сироти працюють на фермі, ми платимо їм заробітну плату, оплачуємо комунальні послуги та їжу. Деякі з них створили сім’ї. Всі вони живуть добре, ми піклуємось про них, як можемо.
● Чи шкодували коли-небудь про те, що створили цей проєкт?
● Іноді, повертаючись додому, розумів, що міг би проводити більше часу зі своїми дітьми і допомагати їм замість того, щоб бути в Україні. Але якби я повернувся в минуле, і у мене був вибір, я зробив би те саме.
Трапилася одна річ, яку зовсім не очікував: мої діти пораються на фермі набагато краще, ніж я. Я заробляв мільйон доларів на рік, а мої діти заробляють чотири. Вони працюють разом, і їм це подобається. Коли я говорив з багатьма людьми, які намагалися працювати зі своїми братами і сестрами в бізнесі - зазвичай це не спрацьовує, але в нашому випадку – все спрацювало чудово. Тому я щасливий, через те, що зміг створити цей проєкт і це також допомогло моїй фермі в Канаді та моїй родині.
● Ви сказали, що приїхали в Україну, бо Бог сказав вам зробити це. Чи були якісь інші причини?
● Так, звичайно. Мені завжди подобалося робити щось нове та знайомитися з людьми. Це частина моєї особистості – просто кинути собі виклик та дізнатися, чи зможу це зробити. Мені дуже подобається, коли люди кажуть мені: «Ти не зможеш це зробити». Коли я вперше приїхав в Україну, у мене була зустріч з міністром сільського господарства. Коли я розказав, що планую зробити, він запитав: «Ти божевільний? Ти ніколи не зможеш заробити на цьому гроші, щоб хоча б покрити вартість проєкту». Після його слів, твердо вирішив, що зроблю це.
Часто думаю, що Бог не просить нас робити те, на що ми не здатні. Але Бог хоче, щоб ми усвідомлювали: що ми здатні зробити набагато більше, ніж думаємо.
Цей проєкт допоміг понад 40 сиротам. На перший погляд — невелика цифра, але саме завдяки їй, вони живуть життям, якому можуть позаздрити інші випускники інтернатів.
Зараз у селі Миколай-Поле проживає 17 вихованців проєкту, деякі з них одружені та мають дітей (чотири сім’ї, шестеро дітей). Частина з них переїхали в інші місця, де живуть і працюють.
У 2021 році до проєкту долучились Олег та Олена Білогуб. Коли розпочалась війна, Гаррі був у Канаді і не зміг повернутись в Україну, тому Олег, Олена та Максим Рудей очолили проєкт. Війна вплинула негативно на можливість реалізації продукції ферми, тому було створено ще птахоферму, налагоджено роботу сироварні, запущено цех виготовлення напівфабрикатів. Також було взято кілька нових сиріт з окупованих територій. Сім’я Верхуг продовжує допомагати та фінансово підтримує проєкт.
Нещодавно Гаррі приїжджав у гості до учасників проєкту з подарунками, адже його дружина про всіх пам’ятає. Його вихованці дуже раділи зустрічі: бігли обіймати, називаючи його «татом». Вони дуже радіють, коли їх обіймають, так вони відчувають, що їх хтось любить та вони комусь потрібні.
Маргарита ЧЕПАЛОВА, студентка факультету журналістики ЗНУ
