22 березня 2022 року вночі і вранці тривали важкі бої за визволення села. Практично до 14-ої години не вщухали вибухи і доводилося сидіти в погребі. Потім стихло. І коли я виліз з погреба, то в селі вже були бійці ЗСУ, а в деяких будинках ще залишались росіяни. Наступного дня село було зачищене від них. Та спокійно в Малинівці не стало, бо тепер кацапи почали її обстрілювати.
Своїм допомагали, а окупантів хоронили
25 березня син, записавшись в гуманітарну колону, приїхав і вивіз дружину, а наступного дня мій будинок прийняв проживати бійців Мелітопольської ТрО. Вони з 5-ти ранку поспішали на свою позицію і до темна там вартували. Я старався хлопцям приготувати чай, каву, смажив яєчню. На вечір готував іноді смажену картоплю, різав і готував для них індиків, інколи продукти і кип’яток приносив на позицію. Навколо будинку було багато ям від розірваних снарядів, але були і такі, які не розірвались. Хлопці обходили їх стороною і наказували мені до них близько не наближатись. На городі я побачив якусь палатку чи плащ. Коли сказав хлопцям про це, то вони мені сказали, що то труп російського солдата. Я пішов оглянув його і про знахідку повідомив Тетяну Володимирівну Давимуку, яка до війни була головою Малинівської сільради. Наступного дня вона прийшла зі своїм помічником, і ми втрьох витягли його з городу на смітник. Там помічник викопав яму, і ми поховали окупанта, щоб його не погризли собаки, яких у селі було чимало, і вони збирались зграями. Наступного дня в землі, на місці, де лежав загиблий, я знайшов дублікат посвідчення.
Зруйнована школа
В перші дні після визволення села для малинівців була організована евакуація і чимало людей виїхало з села, оскільки постійно йшли обстріли, і то там, то в іншому кінці села горіли і руйнувались окупантами хати. Залишатись було небезпечно. Серед перших евакуйованих були і прислужники окупантів, які годували та обнімалися з ними, називаючи рідними визволителями. Частина жителів села виїхала ще при окупації. В село людям завозили гуманітарну допомогу: хліб, крупи, чай, дитяче харчування. Я першого разу отримав цю допомогу, а потім відмовився на користь сиріт, онуків Василя та Наталії Косяків. Спочатку в селі залишалось до півсотні жителів, потім почали виїздити…
Малинівська школа до руйнувань
Випадки були різні…
Проживши зі мною 2 тижні, моїх бійців тероборони знову перевели зі східної на південну позицію в селі. Я знову залишився сам…
Пригадую такий випадок. Лежу в будинку відпочиваю, розв’язую судоку. Чую у двір заїхав автомобіль, і з нього вийшли до десятка людей, одягнені у військовий одяг і в цивільний. Спочатку вони детально розпитували про діяльність окупантів у селі, які злочини здійснювали, хто з ними з місцевих тісно спілкувався, допомагав їм. Все це записували. Попросили довідку окупанта, яку я знайшов під трупом орка, що загинув ще 22 березня і тиждень лежав на городі. На ній було написано: «Посвідчення № 319. Выдано Буланов Роман Олегович, 27.05.2003 г.р. Челябинской области Южноуральского округа…»
Я віддав цей папірець, потім вони зацікавилися затопленою в річці орками БМП-3. Я показав місце затоплення. Згодом військові витягли ту БМП й відправили на ремонт…
Одного разу я зібрався йти до кума. Не пройшовши і 200 метрів, почався обстріл, який змусив ховатись у підвалі. Ніби стало тихо. Рушив далі. Не пройшов і 50-ти метрів, знову гуркіт, знову підвал. Перечекав. Лише перебіг дорогу, знову вибухи неподалік. А до наступного підвалу ще 100 м. Довелося повзти. Здалося, що було на мене полювання… Вже думав, що це останній день мого життя. А це був реально перший страшний день за весь час. Кілька разів думкою прощався з життям. З кожним днем залишатись в селі ставало небезпечніше. Люди почали покидати село: хто власним транспортом, хто просив допомоги військових. В селі почастішали пожежі та руйнування будинків. 18 квітня обстріл села був особливо трагічним: палало чотири будинки, гинули односельчани… Цього дня більша частина мешканців залишила Малинівку. Мені довелося виїхати ввечері 19 квітня…
У село повертався двічі…
Нас не хотіли випускати, оскільки почалася комендантська година. Перевіривши автомобіль, нас випустили, назвавши смертниками, оскільки дорога з Малинівки на Полтавку прострілювалася кацапами. Проте ми нормально, без пригод проїхали Полтавку, на блокпосту в Успенівці нас знову перевірили і наказали ночувати в Успенівці. Ми поїхали до знайомої Людмили Володимирівни Панасенко, в неї переночували і вранці вирушили на Запоріжжя. В Успенівці вранці побачили практично всіх малинівців, що на той час залишались в селі. Більшу частину вивезли до Успенівки військові, до десяти власників автомобілів вишикувались у колону і чекали з Гуляйполя ще одного автобуса, оскільки всіх бажаючих одним автобусом забрати було не можливо, адже крім малинівців, тут були і люди з Полтавки. Після 2-х годин чекання автобуса колона рушила до обласного центру. На блокпостах автобуси не перевіряли, а всі цивільні автомобілі й документи ретельно перевіряли.
В Малинівку я повертався двічі: 2-го травня 2022-го їздили з кумом, а потім 25 червня — з сином. Першого разу забрав деякий одяг та частину продуктів, познайомився з бійцями ЗСУ: Андрієм Олексійовичем Хозяйновим («ДІД»), родом з с.Диканьки Полтавської області та кухарем їхньої групи Сергієм з Полтави. Зрідка телефонував до них. Андрій господарював, доглядав за виноградом, садом, хотів мотоблоком посадити картоплю. Проте 25 червня всіх їх перекинули на інші ділянки фронту. Будинок вони мій замкнули і ключ поклали у лабазнику. Їх доля розкидала в різні області. Згодом дізнався, що під Лисичанськом отримав поранення, не сумісні з життям, і загинув 30.07.2022-го Андрій Хозяйнов. Йому було 54 роки, батько двох дітей…
25 червня, коли ми з сином прибули в село, то побачили у дворі нових військових (тероборона з Івано-Франківська), які заїхали у двір на кілька годин раніше. Вивчали місцевість у дворі та навколо нього. Старшим у них був вчитель з Коломиї Василь Михайлович Сав’юк. Не встигнувши завантажити всі приготовлені речі, нам довелося швидко виїздити з села, оскільки почався обстріл. Другого липня в будинок влучила міна чи снаряд і все подвір´я, як написав Василь Михайлович, вигоріло вщент. Хлопців поранено, але всі вижили, слава Богу. З усіма спілкуюся. Декого списали з війни за станом здоров’я: Володимира Хижняка, Івана Грищенка, Олександра «Ганса». Відвідував у госпіталі «Доцента», двічі лежав у 5-ій лікарні «Спортсмен», у 6-ій Василь Сав’юк.
Дай, БОЖЕ, всім мужнім захисникам України, зустріти нашу ПЕРЕМОГУ живими і неушкодженими!
Віктор СУР, вчитель-ветеран
