Сьогодні ми розповімо про двох мужніх чоловіків, двох Олександрів, які стали прикладом для всієї родини та для своєї країни. Олександр Юрійович Браціло і його племінник Олександр Олегович Браціло – два воїни, які, не зважаючи на різні покоління, пройшли важкими шляхами боротьби за свою Батьківщину. Вони віддають багато сил і мужності, захищаючи мир та свободу України.
Родину Брацілів добре знають в Гуляйполі. Юрій Тимофійович – голова сімейства все своє життя віддав школі, працював вчителем фізичної культури, трудового навчання, початкової військової підготовки у школах Гуляйполя. Йому часто телефонують учні-фронтовики і дякують за уроки початкової військової підготовки. Валентина Єгорівна – мудра і ніжна мама для всіх членів родини присвятила себе охороні здоров’я гуляйпільців, працюючи завідуючою терапевтичним відділенням районної лікарні. В дружній сім’ї виросли два сина – Олег і Олександр. Прийшов час і на радість Валентині Єгорівні та Юрію Тимофійовичу сини порадували онуками - Костею, Сашею, Дмитром, Іванком, правнучатами - Мирославою та Артемом. Живи і радій життю! Але тут сталося те, що зруйнувало все: достойну старість, радість сімейного життя, надії і мрії про майбутнє дітей та онуків. Війна прийшла в кожну українську сім’ю…
«Вдома я не залишуся в такий час!»
Саша старший народився 9 жовтня 1977 року. Ріс звичайним хлопцем. Мав здобутки. Не оминули його і проблеми, а як же без них. Після закінчення СШ № 4 продовжив навчання в Запоріжжі, закінчив кооперативний коледж. Суспільна нестабільність у державі, зародження нових, часом не зрозумілих, економічних відносин потребували і не стандартних рішень. Елементарно потрібно було виживати. Трудився і за фахом, і на сезонних роботах, і на випадкових замовленнях. Останнім часом працював вахтовим методом в компанії «Еверест» м. Запоріжжя, що здійснювала охоронну діяльність великих промислових підприємств міста.
В двадцятих числах лютого, за графіком, повинен був відпочивати. Приїхав, не без труднощів, до батьків у Гуляйполе. А що вдома? А вдома як і по всій країні: невизначеність, неорганізованість. Ворог наступав з Півночі, Півдня, Сходу. У місті зникло світло, газ, вода. З роботи постійно телефонували, просили приїхати. Надавали службовий транспорт, бо доїхати до Запоріжжя була ще та проблема. Нікому було працювати. Частину працівників мобілізували, інші терміново розрахувалися, а дехто взагалі скористався можливістю ще виїхати за кордон. Але Сашко вже прийняв рішення. Мамі він сказав: «Я йду в територіальну оборону. Дай мені фотографію для оформлення військових документів. Вдома я не можу залишатися в такий час». Склав у наплічник деякі речі й пішов до ТЦК. Стан Валентини Єгорівни зрозуміють ті матері, які, як і вона, проводжали у невідомість свою кровиночку. Юрій Тимофійович, як чоловік, зовні не проявляв своїх емоцій, але навіть більше, ніж дружина, розумів, що чекає їхнього сина попереду. А попереду його були випробування війною, випробування шквальним вогнем ворожої артилерії, невлаштованістю військового побуту, холодом і спекою, потом і кров’ю, щирою солдатською дружбою і зрадами, важкими пораненнями, і радістю від того, що ти просто бачиш сонце і чуєш спів пташок у «зеленці».
За словами невістки Олени, хлопців автобусом повезли з міста, куди вона не змогла дізнатися. Другого березня вони вже були в Красній поляні Донецької області. Його зарахували в мотопіхотний батальйон гранатометником. Бойового досвіду не мав. Важкі бої під Волновахою, Новопавлівкою, Нікольським. З великими втратами пробилися до Вугледару. Тільки тут змогли помитися, нормально поїсти, перевдягнутися, а головне - безпечно і вдосталь поспати.
Олександр старший
Далі важкі бої за міста Донбасу — Бахмут, Авдіївку. Був двічі важко поранений. Перший раз під Опитним. Осколкове поранення суглобу і м’яких тканин лівої ноги. Вдруге – під Авдіївкою. І знову важке. На цей раз лобної ділянки голови з уламковим переломом. Осколок пройшов у двох міліметрах від ока. Лікувався в Покровську, Селідовому, Олександрівці, лікарні імені Мечнікова у Дніпрі. Проходив реабілітацію в Черкасах. ВЛК винесла рішення про обмежену придатність до військової служби і встановила третю групу інвалідності. З теплотою відгукується Олександр про свого бойового товариша Сашу Циганка із Дніпра. У важких воєнних ситуаціях вони підставляли один одному дружнє плече. За участь у бойових діях Олександр Браціло нагороджений Нагрудним знаком «Ветеран війни». Останнім часом наш земляк служив під Запоріжжям у протиповітряній обороні. Батькам все таки було трохи спокійніше. Вони вимушені були покинути Гуляйполе і мешкають в обласному центрі. Син хоч і воює, але недалеко. А в січні цього року Саша зателефонував батькам і сказав: «Не хвилюйтесь! Я захищаю вас! Я в Краматорську». Тож побажаємо батькам, щоб вони якнайшвидше почули знайомий голос і прозвучало таке бажане: «Мамо й тату! Я вдома! Назавжди! Війна закінчилася!»
«Мамо, збери мені речі в дорогу!»
Саша молодший народився в Гуляйполі і був другим сином в сім’ї Олега та Марини Брацілів. Ріс дуже допитливим, з ранніх років почав цікавитися медициною. Ще в середніх класах школи перечитав всю бабусину медичну бібліотеку. Родина згадує, як малий «хірург», надавав допомогу татові, коли той серйозно поранив пальця. Батько підказував, а Саша, як вправний лікар зашивав рану. Якості операції дивувалася навіть бабуся.
Після школи здобував професійну освіту в Харківському медичному коледжі. Став фельдшером з медицини невідкладних станів. Трудову діяльність розпочав санітаром, потім фельдшером на підстанції екстреної медичної допомоги в Харківському районі. В період епідемії ковід-19 працював у відділенні реанімації важкохворих обласної лікарні.
Війну зустрів на робочому місці. Від Харкова до російського кордону всього декілька десятків кілометрів. Ворог був поряд. Авіанальоти, артобстріли, ДРГ – все це з першого дня війни. І як наслідок - вбиті, поранені, смерті від серцевих та гіпертонічних нападів. І перші, хто серед всього цього страхіття - медики екстреної медичної допомоги. Спали по декілька годин за зміну. Та й зміни були більше умовними, не те що в мирний час. Вдома бував рідко. З мамою короткі розмови: «Заморився, важко, живий». Марина Олександрівна добре пам’ятає той дощовий день 12 квітня 2022 року. Син був вдома, підійшов до неї і сказав: «Мамо, склади мені речі в дорогу». Сумнівів у матері не було для чого. Наступного дня він пішов на війну.
Олександр вступив до спецпідрозділу ЗСУ на посаду бойового медика. Брав участь у звільненні Харківської області (харківський контрнаступ, звільняв міста Балаклію, Куп’янськ), в бойових діях на території Донецької, Запорізької областей. Під час виконання бойових завдань декілька разів контужений, отримав осколкове поранення стопи правої ноги. Нагороджений багатьма державними нагородами та відзнаками, відомчими грамотами.
Не все ми можемо розповісти про нашого героя, але одне те, за що такі надаються нагороди, говорить про нього багато…
Два Олександри…
Хоч їхні шляхи можуть здаватись різними, між ними був глибокий зв'язок – не лише кровний, а й духовний. Браціли передавали один одному цінності та настанови, допомагали і підтримували в найскладніші моменти. Племінник, який був значно молодшим за свого дядька, черпав силу і відвагу від його досвіду, а старший Олександр бачив у племінникові свою гордість – свого спадкоємця, який не тільки зберігав родинну честь, але й робив усе можливе, аби захистити рідну землю.
Їхні шляхи наповнені не тільки важкими боями, але й вірою в свою справу. Обидва Олександри знають: вони не просто воїни, а частина великої родини, яка захищає свою країну, своїх близьких і свою свободу. Вони - приклад для родичів, друзів і знайомих. І хоч їхня війна ще не завершилася, їхня рішучість, сила духу та відданість справі залишаються незмінними.
Два Олександри з однієї родини стали символом відваги, патріотизму і безмежної любові до своєї землі. Історія їхнього життя нагадує нам, що, не зважаючи на випробування, завжди є місце для честі, мужності та самовідданості.
Плекатимемо надію, що скоро настане той день, коли дружня сім’я Брацілів збереться за одним столом. Юрій Тимофійович командним голосом виголосить перший тост, пом’януть сина Олега, Валентина Єгорівна з гордістю зупинить погляд на кожному з присутніх, і піде довга розмова про все, що вони пережили за ці роки…
Олександр ВАРАКУТА, ветеран педагогічної ниви
