СПОГАДИ З ДИТЯЧОГО ЩОДЕННИКА
Війна не застала нас зненацька… Останній тиждень перед війною я все більше зустрічав у ютубі дивні ролики про днр, путіна, війну… Чув як діти в школі жартували, що лінійку збирають, щоб сказати, що розпочалась війна. Мама почала нервувати. Чув розмову батьків щодо «тривожних валізок».
Кажуть, що люди діляться на два табори. Ті, хто пам’ятають свій день перед війною, й ті, хто не пам’ятає нічого. Я запам’ятав. 23 лютого ми з татом майстрували 3D-окуляри. Сиділи на підлозі недавно придбаного будинку і довго-довго клеїли й вирізали. Зараз я майже не пам’ятаю того будинку. Ми прожили там лише три місяці.
Мама відчутно нервувала і довго з кимось розмовляла по телефону. Ввечері мама зібрала всі наші документи в один великий рюкзак. Я не розумів нічого. Я був 9-річним хлопчиком, в якого було все просто чудово.
Ранок 24 лютого…
Я лише бачив заплакану налякану маму і нічого не розумів. Подробиці дізнався значно пізніше.
Ми жили в с. Малинівці Запорізької області, тому перших вибухів не чули. О 5-й ранку татові подзвонила моя тітка з Чаплинки Херсонської області. В них було «гаряче» - вибухи, військові, незрозуміло хто свій, хто чужий. Орда сунула з Криму. Коли я прокинувся, в небі десь далеко гули літаки, по дорозі біля села сунула військова техніка в сторону Донбасу. Так, на жаль, нам не пощастило, бо ми жили за 60 км від Донецької області. Я багато чув від батьків і дідуся з бабусею про війну, яка йшла з 2014 року зовсім недалеко від нас. Моя бабуся з мамою напікали «гори» пиріжків, тушкували м'ясо, возили продукти військовим. Я навіть був знайомий з солдатами, котрі брали в ній участь. До речі, в нашому селі їх було 11 чоловік.
О 7-й ранку ми приїхали в магазин, батьки скуповували речі першої необхідності – свічки, батарейки, консерви і т.д.
О 8-й вже облаштували льох.
Після обіду мама підійшла до мене, попросила відкласти телефон і сказала: «Тимофій, у країні почалася війна…» Ось так, жорстоко… Чомусь педагогічні навички моєї мами на таку розмову були не розраховані. Найбільше врізалося в пам’ять як сильно захотілось пити – пересохло в роті. Виявляється в стані паніки дуже сильно «сушить». Не знав раніше. Далі мама розповідала чому так сталось. Намагалась заспокоїти, як могла… А я продовжував пити воду.
Тимофій з мамою
Надія одна – вижити!
27 лютого в мене день народження – 10 років. Найгірший в моєму житті. Батьки говорили, що через тиждень-два відсвяткуємо, все скоро закінчиться.
2 березня. Зникло світло. Десь перебили лінію. Потім розбили підстанцію. Світла та Інтернету в нашому селі більше не було, скоро зникла й вода. Насоси не працювали. Світломаскування закінчилось разом зі світлом. Війна наближалася до нашого села, але ми про це ще не знали.
Кожного дня з початку війни батьки спали по черзі. Один спить разом зі мною – інший на варті. В мами почались серйозні проблеми зі здоров’ям – повернулась аритмія. Сильний стрес, недосип і повна відсутність апетиту. Ми не їли – не хотілось. Змушували себе поїсти, але від їжі нудило.
Однієї ночі навіть ночували в посадці, яка була поруч, бо хтось світив ліхтариком по вікнах. Страшно, холодно… і зовсім не хотілось спати…
4 березня. Десь 12.30. В село заїхали танки. Із написом «Z». Ступор. Страх. Ненависть. Безпорадність.
Вони їздили селом, як в себе вдома. А ми відчували себе… ніким.
17.30 – перший вибух. Сильний. Такий, що вивертає нутрощі.
Льох таки знадобився. Під вікнами гасали танки і БТРи. Ми просиділи під артилерійським обстрілом декілька годин. На льох сипалася земля й осколки. Пережили. Пішли в дім.
2-га ночі – знову вибухи. Я боявся виходити з погреба, просив заночувати там. Потім, пізніше, я зрозумію, що він нас не врятував би і, швидше за все, в разі прямого попадання, став би нашою могилою. Батьки мені про це так і не сказали. Не хотіли розбивати останню дитячу надію… вижити.
6 березня. В цей день ми пішли ночувати до церкви. Моїй бабусі радіо «Одна Баба Сказала» доповіло, що буде штурм села і краще перечекати цю ніч у бомбосховищі в церкві. Ха! Бомбосховищі? Напівпідвал із вікнами. Спали на килимі, на бетонному полу. Хоча «спали» це гучно сказано. Вибухи були всю ніч, але то росіяни збивали наші безпілотники. Вранці ми пішли звідти з ясним відчуттям, що краще загинути від снаряду, аніж від задухи. В тому напівпогребі було декілька десятків людей – нам банально не вистачало повітря.
Після приходу додому ми зібрали речі й пішли до дідуся з бабусею – в них було, де приготувати їжу (в нас вдома стояв котел, а світла, нагадаю, так і не було) і був погріб із бетонним перекриттям. Бабуся й дідусь були раді, що ми прийшли до них – гуртом легше. Весь наступний день ми облаштовували їхній підвал. Востаннє я бачив свій дім саме в цей день.
Минали дні. Вони були наче густа смола, в якій ми зав’язли. Кожного разу, прокинувшись від сну чи від вибуху, хотілося на стіни лізти. Найгірші відчуття - безпорадності, безсилля захлеснули з головою і не відпускали ні на секунду. Все було дуже одноманітно – ранок – вибухи – підвал – дорослі носять воду – вибухи – підвал. І так щодня. Це було, як замкнуте коло.
Іноді до нас заходили орки з перевірками – заглядали у підвал та питали чи маємо зброю. У мене почався сильний кашель через постійне перебування в підвалі. Росіяни катались по селу, «потоваришували» з деякими місцевими. Ненавиджу! Розграбували магазини («товариші» їм допомагали), розтягнули техніку зі школи, спаплюжили її своєю присутністю.
Десь під кінець нашого перебування в селі, мама ходила до школи – забрала свій одяг і квіти! Так смішно, квіти рятувала! Насправді, я думаю, їй просто не вірилося, що це все насправді. Хотіла побачити на власні очі. В її класі валялося скло, папери, зошити, двері вибиті, все зі столу викинули на підлогу. Навіщо? Що шукали у простої сільської вчительки? Золото, діаманти, секретні дані? Далі свого класу вона так і не пішла.
Вода
Напевно, в якийсь час до вибухів ми звикли. Чомусь мені було не так страшно загинути від обстрілу, як вмирати і бачити, як вмирають твої рідні від обезводнення. Це стало одним із найсильніших моїх страхів. Воду носили з центральної вулиці. Добрі люди, ризикуючи своїм життям, накачували її в центральній водонапірній башті за допомогою генератора. В якийсь момент кадирівці, які на цей час уже були в селі і не дозволяли мешканцям збиратись на вулицях, просто відібрали його. І ми, не розуміючи що відбувається, просто стояли і дивились, як поїхала наша надія на виживання.
Тут у мене сталась друга в моєму житті панічна атака. Сподіваюсь, остання. Так, було ще одне джерело води – сусідська скважина і генератор, але ж бензин для генератора зі скважини не тік… Пам’ятаю, як всі дорослі бігали з відрами, наповненими водою, від сусіда і тут під’їхав орківський «УРАЛ» з рижобородими віслюками, які не те, що людської мови не розуміли, вони і російську не дуже знали. Під’їхали і сказали нам, щоб ми не боялись воду набирати – вони дозволяють… Тварюки! Ви приїхали в мій дім і дозволяєте нам не вмерти без води? Повертайтесь у своє болото!
Так і жили ми у погребі в дідуся з бабусею. Пізніше до нас приєднались сусіди, було дуже тісно, але набагато веселіше (вже більше року пройшло, як ми востаннє бачились, сумую за ними).
Батьки кожного дня ходили додому, адже вдома чекали котики і дві собачки. Декілька разів вони потрапляли під обстріл. Але потім я попросив, щоб вони не ходили удвох. Я боявся що, якщо з ними обома щось станеться – я залишусь сиротою. Просив, щоб хтось залишався зі мною. Ось такі думки повинні бути у 10-річного хлопця? Щоб його батьків не вбило по дорозі додому? Ненавиджу!
Їжі було вдосталь, все ж таки це село і запасів вистачило б на рік. Не було лише хліба. Замість хліба мама з бабусею смажили на сковорідці перепічки і пиріжки з картоплею – смачно і швидко.
Нові «господарі» в домі
Вранці одного дня нам із татом прийшла думка, що треба забрати машину з гаража на подвір’ї, де ми раніше жили. Забрали. Через декілька годин туди заселились орки. Але найбільше ми переживали не через машину. Чомусь ніхто не подумав забрати звідти військову форму померлого дідуся-АТОвця… Одним словом, ми чекали, що скоро до нас навідаються. Наперід скажу - не встигли!
Росіяни хазяйнували в домі, де виросла моя мама, де виріс і я. Вони ламали БТРами дерева в саду, які ми з татом садили, ходили по наших кімнатах, чіпали наші речі. Коли я думаю про це – мене нудить. Один якийсь їхній лікар пропонував ліки для мене, бо я почав уже кашляти так, що нутро вивертало. Дідусь сказав їм, щоб вони валили звідси, тоді його онукові не прийдеться сидіти годинами у підвалі, дихати сирістю і задихатись.
21 березня ми стали свідками розстрілу кацапами колони автомобілів. Автомобілів із нашими односельчанами, які вирішили виїхати. Стріляли із крупнокаліберних. Із БТРів. Просто так! По мирних людях! Поранення отримали декілька дорослих і двоє маленьких дітей. Одного із них лікарі ледве врятували. Пізніше я дізнаюся, що там була моя вчителька англійської мови і це її маленький син дуже постраждав. Після цього я сказав, що виїжджати не хочу, бо нам щойно продемонстрували, що з нами буде…
Мама починала панікувати. Треба було щось робити, бо в нас закінчувались ліки…
Після обіду сусіди, з якими ми жили, вирішили також тікати. Ми були спустошені. Мама з татом довго сперечались, їхати чи ні… Нам кацапи неодноразово говорили, що Запоріжжя закрите, що нас нікуди не пустять і ми нікому не потрібні.
Ввечері того дня, один кацапський виродок із автоматом ходив по дворах і попереджав, щоб цю ніч із підвалів не виходили. Добрий такий, переживав, ага. Ми весь вечір просиділи на подвір’ї на гойдалці. Було тепло і тихо. Напрочуд тихо. Ні вибухів, ні руху техніки… нічого. Затишшя перед грозою. Ми приготували запаси їжі, спустили все в підвал. Робилося все мовчки. Ніби ми боялися порушити тишу, потривожити її.
Спати пішли «вниз». Було якесь оніміння і спокій. Так спокійно за той місяць не було ні разу. Всю ніч, кожні 2 години орки заводили танк, виїжджали за хату сусідської бабусі і гатили в сторону сусіднього села. Там стояли ЗСУ. Але відповіді від них не було. Наші воїни не відповідали на провокацію. В цілому ніч пройшла більш-менш спокійно. Вранці ми пішли до будинку, дуже змерзли і постійно кашляли.
Визволення
22 березня. О 8-й годині ранку був перший вибух («привіт» від наших), ми ще пожартували, що хлопці на роботу о восьмій приїжджають.
Все було як завжди. Година чи дві вибухів. ЗСУ по кацапах, ті - у відповідь, а ми по норках сидимо. Єдине, що було не так, вибухів насправді було дуже багато. Дідусь часто під час бомбардувань підглядав із погреба. І в якийсь момент він помітив чоловіків у формі недалеко від нашого будинку. Форма була світла. Не зелена. Уявляєте, що ми відчули? Форма воїнів СВІТЛА! Піксель! Наші! У підвалі всі пожвавішали.
Почалися автоматні черги. Хлопці вступили в ближній бій. Кулі свистіли, автомати гавкали, кулемети тахкали. Це була просто какофонія звуків. Звуків війни. Ми молились за наших хлопців. І плакали…
Нагорі, знадвору ми почули дивні звуки, ніби хтось зайшов у будинок. Дідусь і тато пішли нагору. Потім тато сказав: «Вони в дворі. Сидіть тихо!» Хто в дворі? Що робити? Чекати гранату в підвал? Чи що? Я почав плакати. Ніколи раніше під час артилерійських обстрілів не плакав, а тут… через декілька хвилин тато спустився і сказав, що це ЗСУ… сльози лилися рікою, але вже від радості. Хлопці сказали не виходити з підвалу і чекати. Сказали, що роботи в них ще багато. Ми чекали. Всю ніч наше село обстрілювали, горіли хати і балка. Ми рахували скільки секунд – «приліт», «вихід»! Біля нашого двору впали частини ракети. Все подвір’я було всипане шматками заліза. Та ніч була найжахливіша в моєму житті.
Таки виїхали…
Вранці батьки вирішили виїхати. Хоча б на пару тижнів. Щоб заспокоїтись.
Тож, 23 березня 2022 року я востаннє бачив своє село. Я пам’ятаю, як мама накривала мене собою, коли ми виїздили із села. Як плакали, коли побачили солдатів ЗСУ та українські прапори. Тепер блакитний і жовтий мої улюблені кольори.
Коли приїхали в Запоріжжя, я довго не міг спати, постійно чулися вибухи. То ж, півтора роки тому ми поїхали на два тижні. Зараз в моїй рідній Малинівці йдуть жорстокі бої. Я бачив відео і фото в Інтернеті – зруйнована моя школа, спалені будинки. Від мого чудового села практично нічого не залишилося.
Війна дуже вплинула на мене. Раніше я цікавився роботами і малюванням. Тепер найбільшими моїми інтересами є історія воєн та моделі озброєння. Я вважаю, що історію необхідно знати, щоб не повторювати помилок предків.
Я, наприклад, ніколи не повторю помилки – не назву «їх» братами. Мрію, коли виросту, вступити на військову службу. Зараз я збираю військові шеврони і віддаю значну частину своїх кишенькових на допомогу ЗСУ.
Колись, у мирний час, вчителі розповідали нам про події Другої світової війни, ми ж сприймали її з повагою, але з дитячого погляду. А в дитинстві – небо блакитне і час, коли дерева є великими! Сьогодні я б хотів жити в світі, де немає кровожерних сусідів, і де слово «війна» розшифровують з допомогою словників. Та небраття забрали наше безтурботне дитинство. Ми всі змінилися. Ми рано подорослішали. Ми розуміємо, що коли виростемо – нам будувати таку державу, в якій комфортно буде жити усім громадянам!
Мені здається, що я не забуду жодного дня цієї війни! Не забуду і не пробачу!
А зараз я мрію, як у День Перемоги я обійму своїх рідних, як радітиму кожному сонячному дню, розмовам з друзями і буду цінувати кожен свій день! Мирний день!
Цей матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах проекту «Близько до «нуля»: життя прифронтових громад» в партнерстві з порталом Gazeta.ua та журналом «Країна» за підтримки Free Press Unlimited.
Тимофій ШЛАПАК, учень Малинівської ЗОШ
