Олександр Горецький - людина, яка впродовж усього свого життя була прикладом відданості, честі та любові до України. Його позивний «Горець» став символом непохитної сили духу, витривалості та глибокого патріотизму.
24 квітня 2025 року перестало битися серце старшого сержанта Олександра Володимировича Горецького - командира відділення технічного обслуговування автомобільної техніки взводу матеріально-технічного забезпечення 78-го окремого батальйону 102-ї окремої бригади територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського. Він помер у військовому госпіталі міста Дніпра від численних травм, отриманих унаслідок нещасного випадку 16 квітня в Запорізькій області.
Олександр був зі своїми побратимами з перших днів формування батальйону. Він пройшов весь бойовий шлях разом із ними, виконував надзвичайно важливі завдання з технічного забезпечення фронту поблизу міста Гуляйполя. Його знання, досвід і золоті руки неодноразово рятували техніку й людей у найгарячіших точках. А його спокій, доброзичливість і людяність були тією тихою, але надійною силою, на яку всі могли покластися.
Життєвий шлях Олександра – це шлях справжнього українця
Народився і виріс у Ямниці, навчався у місцевій школі, а згодом здобув фах коваля та газоелектрозварника в Івано-Франківському ВПТУ №21. Після служби у війську працював, як і годиться справжньому трудареві - зварювальником на цементно-шиферному комбінаті, а потім водієм-далекобійником у Європі, щоби забезпечити родину.
Однак, окрім праці, Олександр жив ідеєю служіння. З 1993 року він був активним членом Пласту - в гуртку «Горицвіти». Відзначався у таборах, мандрівках, вишколах, склав пластову присягу. Навіть після завершення активного пластування у 1996 році, він не залишив спільноту - постійно допомагав молодшим пластунам, передаючи їм свою любов до України, до природи, до честі.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Олександр не роздумував - добровільно став до лав захисників. Його досвід, працьовитість і рішучість стали безцінними на фронті. Він не шукав слави, просто виконував свою роботу - з гідністю, сумлінням і турботою про побратимів.
«Честь, друже Горець», - написав у ФБ про нього побратим Мирон Дмитрик. І в цих кількох словах - увесь біль втрати та глибока повага.
Світла пам’ять Олександру Горецькому. Його не стало серед нас, але він залишиться у наших серцях, у пам’яті тих, кого він навчав, з ким ділив хліб і окоп, кого надихав своїм прикладом. Він залишив по собі добру справу, вірних друзів і велику, люблячу родину: матір, дружину Лесю, синів Михайла і Олександра, трьох онуків та сестру Світлану з родиною.
Він віддав найцінніше - своє життя - заради миру, свободи й незалежності рідної землі. Його мужність, самопожертва і незламна віра у справедливість стали прикладом для кожного з нас. Ми пам’ятаємо. І не забудемо. Бо така пам’ять - це не лише скорбота, це відповідальність. Ми носимо цю пам’ять у серці, передаємо її дітям, захищаємо її правдою. Герої не вмирають, доки живе правда про них і пам´ять.
