5 березня 2022 року став одним із перших днів, коли війна Росії проти України набула для багатьох цивільних остаточної й незворотної форми. Саме цього дня на Запоріжжі загинули двоє співробітників державного підприємства «Укрпошта» — водій Олексій Галчанський та листоноша Ельміра Замотай. Вони виконували звичайний робочий маршрут, доставляючи пенсії, газети й пошту мешканцям сільських громад.
Їхній автомобіль був цивільним, без будь-якого військового маркування. Вони не евакуювалися, не ховалися й не тікали. Вони працювали — так, як працювали тисячі українців у перші тижні повномасштабної війни, намагаючись зберегти бодай крихти нормального життя.
Перші дні вторгнення: робота під звуки вибухів
На початку березня 2022 року Оріхів і навколишні села вже перебували під постійною загрозою обстрілів. Зв’язок працював нестабільно, банківська система — з перебоями, а для літніх людей у селах єдиною можливістю отримати пенсію залишалася готівка, яку доставляли листоноші.
Попри небезпеку, «Укрпошта» продовжувала роботу. Для багатьох мешканців це було не просто зручністю, а питанням виживання.
5 березня з Оріхова виїхали два автомобілі підприємства. Один вирушив у бік Гуляйполя, інший — за маршрутом Оріхів–Омельник–Єгорівка–Новоселівка. За кермом другого авто був 34-річний Олексій Галчанський, поруч із ним — 20-річна листоноша Ельміра Замотай.
«У машині було тихо. Ми всі боялися»
Частину маршруту разом із колегами проїхала листоноша Ольга Петренко, яка того дня працювала в селі Єгорівка. Саме її спогади дають змогу відтворити останні хвилини перед трагедією.
«У машині було тихо, — згадує вона. — Не тому, що не було про що говорити, а тому, що всі думали про одне й те саме: чи варто їхати далі».
За її словами, Ельміра майже не говорила — це був її перший досвід роботи в умовах війни. Вони обговорювали лише страх і невизначеність.
«Ми знали, що в Новоселівці чекають люди. Там пенсіонери, яким більше ніхто не допоможе. Але ми також розуміли, що дорога небезпечна».
Коли автомобіль зупинився біля дому Ольги в Єгорівці, водій Олексій запропонував підвезти її просто до двору. Вони попрощалися звичайними словами — без драматичних передчуттів.
«Я вийшла з машини, — каже вона. — І досі не можу позбутися думки: якби я тоді сказала “не їдьте”, можливо, все було б інакше».
Це була їхня остання розмова.
Атака на цивільний автомобіль
За офіційною інформацією Запорізької обласної адміністрації, між селами Єгорівка та Новоселівка по автомобілю «Укрпошти» російські військові відкрили вогонь. За свідченнями очевидців, цивільна машина опинилася на дорозі поруч із військовою технікою.
Автомобіль зупинився назавжди.
Наступного дня колеги намагалися дістатися місця трагедії. Вони сподівалися, що, можливо, хтось вижив або принаймні вдасться забрати тіла загиблих. Але через активні бойові дії й появу військової техніки перебування там було небезпечним.
Машина з тілами загиблих ще деякий час залишалася в полі.
Олексій Галчанський. «Він завжди ставився до роботи серйозно»
Олексій Галчанський народився й виріс в Оріхові. Його батьки все життя працювали в місцевих установах. Після школи він здобув вищу освіту за спеціальністю «менеджмент», але працював переважно на технічних і водійських посадах.
Олексій Галчанський
«Він ніколи не ганявся за статусом, — згадує мати, Валентина Іванівна. — Йому важливо було робити свою справу добре».
В «Укрпошті» Олексій працював водієм. Колеги згадують його як спокійного, відповідального й охайного чоловіка.
«У машині завжди був порядок, — розповідає Ольга Петренко. — Він поважав людей, з якими працював».
У день загибелі Олексій постійно намагався додзвонитися до сестри Ірини, яка перебувала в Енергодарі. Зв’язок був поганий, але він не припиняв спроб.
«Коли телефон нарешті задзвонив, він уже не відповів», — говорить сестра.
У Олексія залишилися батьки, сестра та семирічна донька.
Ельміра Замотай. Перша робота і зламані мрії
Ельмірі Замотай було лише 20 років. Вона виросла в багатодітній родині, де з дитинства звикла допомагати батькам і молодшим братам.
Ельміра Замотай
У 2021 році дівчина закінчила професійний навчальний заклад і здобула спеціальність оператора комп’ютерного набору. У січні 2022-го вона влаштувалася в «Укрпошту» — спочатку як листоноша підміни, а згодом у пересувне відділення.
«Вона дуже раділа, що має свою роботу, — згадує сестра Ярослава. — Хотіла купити собі телефон, відкласти гроші, допомогти батькам».
5 березня Ярослава перебувала в іншому селі й уже чула вибухи. Вона знала, що сестра поїхала розвозити пенсії.
«Після обіду мені подзвонили, — згадує вона. — Я почула плач, але слухавку поклали. Коли я передзвонила, мені сказали: “Ваша сестра загинула”».
Похорон Ельміри відбувся 9 березня — у день народження матері. Того дня йшов сніг.
Нагороди та відповідальність
Олексія Галчанського та Ельміру Замотай посмертно нагородили орденами «За мужність» III ступеня. Нагороди вручили їхнім родинам.
Проте для близьких це радше символ пам’яті, ніж розради.
«Наша дорога тепер — до кладовища», — кажуть родичі
Загибель Олексія Галчанського та Ельміри Замотай — не поодинокий випадок. За даними українських правоохоронних органів та правозахисних організацій, тисячі цивільних стали жертвами війни, зокрема працівники критичної інфраструктури: пошти, медицини, комунальних служб.
Вони залишалися на своїх робочих місцях, щоб підтримувати життя громад.
Вони доставляли пенсії, листи та новини.
Вони не несли загрози.
Їхня загибель стала ще одним свідченням ціни, яку Україна платить за війну, розв’язану Росією.
«Ми їхали й мовчали»: свідчення тих, хто бачив їх востаннє
Листоноша Ольга Петренко була однією з останніх людей, які спілкувалися з Олексієм Галчанським та Ельмірою Замотай перед їхньою загибеллю. Вона згадує, що атмосфера в автомобілі того дня разюче відрізнялася від звичайних робочих поїздок.
«Ми завжди розмовляли — про роботу, про село, про буденні речі. А того дня майже мовчали», — говорить Ольга.
«Було таке відчуття, що кожен думає про своє, але всі — про одне й те саме».
За її словами, страх був присутній відкрито, його не приховували й не намагалися знецінити.
«Ельміра прямо сказала: “Мені страшно їхати далі”. Вона була дуже молода, тільки почала працювати. Для неї це був перший виїзд у таких умовах», — згадує колега.
Олексій, який був за кермом, поводився стримано. Він не панікував, але постійно дивився на дорогу й уважно стежив за обстановкою.
«Він не жартував, як зазвичай. Більше мовчав. Час від часу дивився на телефон — намагався додзвонитися до сестри. Зв’язок був жахливий», — каже Ольга.
Коли автомобіль зупинився біля її дому в Єгорівці, Олексій запропонував підвезти її просто до двору — жест, який раніше здавався звичайною робочою ввічливістю, а тепер набув зовсім іншого значення.
«Я вийшла з машини, ми попрощалися. Ніхто не казав нічого особливого — просто “бережіть себе”. Я стояла і дивилася, як вони поїхали», — говорить вона.
«І вже за кілька хвилин мене накрило відчуття тривоги. Воно не відпускає мене досі».
«Ну чому я їх не зупинила?»
Ольга зізнається, що відчуття провини стало для неї постійним супутником після трагедії.
«У голові постійно крутиться одне й те саме питання: чому я їх не зупинила? Чому не сказала: “Не їдьте, почекайте”», — говорить вона.
«Розумом розумію, що я не могла нічого змінити. Але серце з цим не погоджується».
Вона згадує, що після новини про загибель колег довго не могла повірити в почуте.
«Це були не абстрактні “жертви війни”. Це були люди, з якими ти щойно сидів в одній машині».
Спроба повернутися на місце трагедії
Наступного дня після нападу кілька співробітників «Укрпошти» намагалися дістатися місця, де залишився знищений автомобіль.
«Ми їхали з надією, що, можливо, хтось вижив. Або хоча б щоб забрати тіла», — згадують колеги.
Однак на під’їзді до місця трагедії ситуація різко змінилася.
«Ми побачили військову техніку. Було зрозуміло, що залишатися там — смертельно небезпечно. Ми змогли лише зафіксувати місце і поїхати», — розповідає один із очевидців.
Ця неможливість попрощатися й одразу забрати загиблих стала ще однією травмою для колективу.
Телефон, який більше не задзвонив
Сестра Олексія, Ірина, згадує, що в той день практично не випускала телефон із рук.
«Коли приходило повідомлення, що він у мережі, я одразу телефонувала. Але знову чула: “абонент поза зоною досяжності”», — говорить вона.
Після обіду телефон нарешті дав довгий гудок.
«Я набрала номер і чекала, що він відповість. Але він уже не взяв слухавку», — каже жінка.
Цей момент вона називає точкою, після якої життя поділилося на «до» і «після».
