Запорізький «Січовий колегіум» - місце, яке стало символом надії, прихистку та тепла для багатьох, хто змушений був залишити рідні домівки через війну. Уже понад три роки цей навчальний заклад став домівкою для понад ста переселенців із тимчасово окупованих територій Запорізької та Донецької областей. Тут, у спальному корпусі, який до війни слугував місцем для відпочинку учнів, тепер живуть родини, що рятуються від війни, від страху, від втрати.
Все починалося в квітні 2022 року, коли обласна влада, усвідомивши масштаби трагедії, дозволила заселити приміщення колегіуму людьми, що евакуювалися з зони бойових дій та окупованих територій. Від того часу цей навчальний заклад перетворився на щось більше, ніж просто школа. Тепер це місце, де люди відновлюють не лише свої сили, а й ВІРУ, НАДІЮ і ЛЮБОВ.
Валентина Омелянівна Єршова, очільниця колегіуму, стала не просто адміністратором, а справжньою рятувальницею для цих людей. Її доброта та співчуття переповнюють кожен куток закладу. Вона для переселенців не лише керівник, а й психолог, і підтримка в найважчі хвилини, а, інколи, єдина людина, яка розуміє їхні переживання. Із кожним, хто переступає поріг цього тимчасового дому, Валентина Омелянівна знаходить свій шлях до серця, розраджує і вселяє впевненість.
«Я бачу в кожному з них частинку себе, - говорить Валентина Омелянівна. - Кожен з них пережив біль і втрати. І я не можу залишити їх наодинці з цими відчуттями. Я тут, щоб підтримати, допомогти, дати їм відчути, що вони не одні».
Кожен має свою історію
У цей навчальний заклад заїхали вимушені переселенці-земляки з Гуляйполя, Малинівки, Полтавки, Залізничного, Новомиколаївки, Успенівки. Частина їх згадує про своє життя до війни, де був затишок і спокій, інші - лише починають відновлюватися після страшних місяців евакуації. Та всі вони знайшли тут не просто дах над головою, але й душевне тепло, яке в умовах війни так важко десь знайти.
Зі своєю сестрою я приїхала в цей заклад, аби провідати наших земляків, а їх тут – понад 70 і час від часу приїжджають ще. Так ось, завітали ми без попередження і були приємно здивовані чистотою і затишком, які там панували. Для вимушених переселенців колектив колегіуму разом із друзями-волонтерами створили найнеобхідніші умови для комфортного проживання. Мешкають люди в кімнатах по декілька чоловік, для них є прекрасні кімнати гігієни, душові кабінки, побутові прилади, зали відпочинку з телевізорами, спортивні майданчики для бажаючих, налагоджене харчування, яким переймаються волонтери. А далі давайте послухаємо наших земляків, котрі неабияк раділи нашому приїзду і кожен хотів поділитися своїми історіями.
Разом приїхали, разом і живуть
18 квітня 2022 року був наче звичайний день, але, як і у багатьох інших, для Віри Іванівни Мищенко та Валентини Іванівни Борулько цей день став переломним. Вже декілька тижнів тривала війна, і життя в рідному місті, яке ще вчора здавалось таким спокійним, перетворилося на кошмар.
Ці дві жінки, старі подруги, сестри по духу і по крові, виросли в епоху, коли війна вже залишила свій слід у їхніх серцях. Вони були маленькими, коли розпочалась Друга світова, але пам'ять про німців-окупантів і руйнування, що торкалися їхніх домівок, залишилася на все життя. І ось, через багато років, вони знову опинилися на порозі війни, тільки тепер ворог був іншим – «старший брат», якого не можна було ігнорувати.
У той день евакуаційний автобус, обіцяючи порятунок, забрав їх з рідного дому. Вони не мали куди їхати, їхнє житло було зруйноване, а всі роки праці на заводі та в лікарні виглядали втраченими, як і старе життя. Віру Іванівну на роботі всі знали як людину, яка віддала понад 30 років на заводі «Сільмаш». Вона була невтомною працівницею, але тепер на її очах все, заради чого вона трудилася, стало уламками. Валентина Іванівна теж була відданою своїй справі, працюючи багато років в районній лікарні, де обслуговувала місцевих жителів разом з лікарем Мирославою Йосипівною Зінченко. 61 рік трудового стажу має пані Валентина… Але зараз все це не має значення.
Поїхавши евакуаційним автобусом, вони дісталися до Запоріжжя. Там їх зустрів тимчасовий притулок – приміщення колегіуму, де вони знайшли свій новий «дім», хоч і чужий. Тут, серед інших біженців, вони потрапили в ту ж реальність – чужі стіни, чужі обличчя, але хоча б був дах над головою.
«Як гарно ми жили вдома до війни», - згадує Валентина Іванівна. Її голос видає ностальгію за тими безтурботними днями, коли зібрання в домі Віри Іванівни були звичним і приємним заняттям. Тут вони збиралися разом з друзями, обговорювали новини, співали, готували разом святкові страви і ділилися рецептами. Тепер же, попри те, що їм у Запоріжжі й не так погано, все одно відчувається, що вони чужі. «Ми в гостях, хоч нам тут і добре, і про нас турбуються, але ми все одно не вдома», - каже Валентина Іванівна, і в цих словах відчувається весь біль втрати дому.
Тим часом Віра Іванівна не може сидіти без діла. Вона, незважаючи на свій вік, завжди в русі. Їй треба провідати родину Пасічників, яка нещодавно приїхала до колегіуму. Вона приносить їм їжу з їдальні, розмовляє з іншими сусідами, відвідує службу Божу. Вона не дозволяє старості застигнути в тій кімнаті, де її поселили. Вона навіть в умовах війни, невизначеності та відчаю знаходить в собі сили жити, підтримувати інших, не здаватися.
Як важко було їм починати все знову, без дому, без спокою, але з кожним днем вони все більше почувалися частиною нової спільноти, що формується в стінах колегіуму. Старість, яку вони так чекали, так намагалися зустріти в спокої, тепер стала іншою. Вона наповнена переживаннями, болем від втрати і надією на майбутнє, навіть якщо це майбутнє невідоме.
Віра Іванівна і Валентина Іванівна стали живими свідченнями того, як не можна підкорити людину навіть найтяжчими випробуваннями. Вони як і раніше залишаються світлими, незламними і готовими підтримати один одного та тих, хто поруч, адже за їхніми плечами не тільки важкий трудовий шлях, але й сила духу, яку не зламати ні війною, ні відчаєм. І, хоча вони вже не можуть повернутися до того мирного часу, вони не забувають, як це - жити вільно, в достатку і без страху. І навіть тепер, в кожному новому дні, вони намагаються знаходити щось хороше, заради чого варто жити, хоч і в чужому місті, і без дому.
«Брат залишається в Гуляйполі»
71-річна Любов Петрівна Плющій - жінка з глибоким життєвим досвідом, і більшу частину свого життя провела в рідному Гуляйполі, де разом з родиною мала своє маленьке господарство. Жили тихо, просто і щасливо, доки не почалися постійні обстріли. Ці звуки, що колись були страшними, але стали частиною їхнього повсякденного життя, змусили змінити все.
У серці Любові Петрівни досі живе спогад про той момент, коли вони разом з онучкою Іриною вирушили на пошуки безпечного місця. Їхній шлях привів до Січового колегіуму в місті Запоріжжя, де вони знайшли притулок 3 роки тому. Колегіум став для них новим домом - теплим і затишним, хоча й далеко від рідних місць.
- Нам тут добре, - каже пані Любов, її голос наповнений вдячністю та теплом. - Ми дуже вдячні директорці закладу Валентині Омелянівні, волонтерам, лікарям, психологам, котрі тут у нас часті гості. Вони допомагають нам, підтримують, дарують відчуття надії, що все буде добре. Без їхньої допомоги нам було б значно складніше.
Життя в колегіумі стало для них новим етапом, сповненим турботи й уваги. Онучка Ірина і Любов Петрівна здобули друзів серед інших мешканців закладу, знаходячи розраду в спілкуванні з тими, хто теж пережив важкі часи.
В їдальні смакують обідом Любов Будко, Віра Мищенко та Валентина Борулько
З іншого боку, рідний брат Любові Петрівни досі не зміг залишити свій дім. Він мешкає в Гуляйполі, бо не хоче покидати свою землю, своє господарство. - Він каже, що звик до обстрілів і вже не боїться, - пояснює вона, сумно посміхаючись. - Має свою корівку і не бажає залишити все, що роками будував і надбавав.
Але серце Любові Петрівни розривається від болю, коли вона думає про брата. Вона добре знає, як важко тепер жити на території, де тривають активні бойові дії, де кожен день може принести нову небезпеку. Вона молиться за нього, сподіваючись, що одного дня він приїде до них в Запоріжжя, залишить своє господарство і знайде спокій у більш безпечному місці. Доля привела її сюди, в Січовий колегіум, і хоча це не рідний дім, але тут вона з онучкою знайшла мир і підтримку. І навіть серед всіх труднощів, що приносить війна, Любов Петрівна має віру і надію. Вона переконана, що рано чи пізно все налагодиться, і Україна знову буде вільною та мирною країною. А поки, кожен новий день дарує їм маленькі радощі - відчуття безпеки, дружню підтримку та надію на краще майбутнє.
«Віддані один одному»
Родина Пасічників з мікрорайону Бочан жила в тій тиші, яку дає рідний дім, поки війна не забрала їхній спокій. Главі родини Василю Антоновичу - 81 рік, дружині Ніні Григорівні – 78. Вони давно пережили свої найкращі роки. У їхньому домі завжди було тепло і затишно. Вони разом пройшли через роки тяжкої праці, виховали дітей, а тепер, у старості, намагались зробити все, щоб не заважати один одному, підтримуючи в родині тишу і спокій. Та життя не було милосердним до них: з роками серйозні захворювання і невідворотні фізичні обмеження змушували їх жити по-іншому. Ніна Григорівна пересувається на інвалідному візку, а Анатолій, син, теж має інвалідність, що ще більше ускладнює їхнє існування.
До 13 вересня 2024 року вони жили у своєму будинку в Гуляйполі, незважаючи на всі труднощі, не бажаючи покидати рідний край. Але після чергового обстрілу, коли їхній дім було зруйновано, а здоров'я погіршилось настільки, що сил залишалося все менше, у них не було вибору, окрім як покинути все, що вони любили, і вирушити на пошуки безпечнішого місця.
Спочатку поїхали до внука в Одесу. Проте, навіть там не вдалося знайти спокою: щоденні обстріли відчужили їх від дому й змусили шукати нове місце для тимчасового притулку. Вже 24 листопада родина Пасічників приїхала до Запоріжжя. Тут вони потрапляли до різних закладів, де їх підтримували волонтери. Згодом опинилися у Січовому колегіумі, де проживають вже більше місяця.
- Тут до нас дуже гарно ставляться, - з вдячністю говорить Ніна Григорівна. - Тут спокійно, ми отримуємо допомогу, а Віра Іванівна Мищенко приносить нам їжу з їдальні й завжди розповідає новини. Ми їй дуже вдячні. Волонтери допомагають нам оформити документи, за що ми їм теж щиро вдячні.
Василь Антонович, хоч і змучений роками, але не втрачає віри:
- Дома ми жили, як у Бога за пазухою. Місцева влада допомагала нам, видавала гуманітарну домомогу, хліб, на зиму давала паливо, газ ми купували. Але після того, як я отримав поранення, сил не вистачило, щоб допомагати дружині, ми змушені були переїхати.
Ця родина пройшла через стільки труднощів, що кожен день для них - це не просто боротьба за існування, але й випробування на витривалість та любов. Тепер вони разом, у безпеці, знову можуть відчути підтримку - хоч і в тимчасовому притулку, але серед людей, які розуміють їхній біль і готові допомогти. Вони сподіваються, надіються і вірять, що цей спокій буде лише початком нового етапу, де їм не доведеться більше ховатися від війни і болю.
«Для суму в неї немає часу…»
Софія Олександрівна Костюк, уродженка Білорусі, довгі роки була невід’ємною частиною життя села Гуляйпільське. Має свої 77 років, але сила духу і життєва енергія не дають їй змогу сидіти без діла навіть тепер, у складні часи.
З 1974 року вона жила в Гуляйпільському, коли ще молодою дівчиною приїхала до сестри, зустріла свого чоловіка і вирішила залишитися тут назавжди. Разом з чоловіком вони працювали в будівельній бригаді, побудували не один житловий будинок, не одну ферму, навіть пташники зводили, втілюючи мрії не лише свої, а й своїх односельців. Кожен камінь, кожна цеглинка в цих будівлях несли в собі їхнє тепло і любов до рідного краю.
Незважаючи на те, що її життєвий шлях був тісно пов'язаний із будівництвом, Софія Олександрівна не забувала й про культуру. У вільний від важкої праці час вона співала в сільському хорі, її голос лунав на концертах, даруючи радість своїм сельчанам.
Софія Олександрівна Костюк
Але війна змінила все. Тотальний розмах насильства та руйнацій змусив її разом із донькою виїхати з рідного села 18 квітня 2022 року. Це рішення було болісним і важким. Софія Олександрівна залишала свою землю, друзів, усе, що мала. Але ще болючішим був той факт, що її донька, яка отримала серйозні поранення на початку війни, потребувала допомоги та захисту.
Родина знайшла притулок у Січовому колегіумі. І хоча цей новий дім тимчасовий, та тут, серед інших вимушених переселенців, Софія Олександрівна знову взяла на себе роль турботливої матусі та мудрої порадниці. Вона не дозволяє собі сумувати або опускати руки. «Тут мені скучати ніколи, я вся в турботах про мешканців, які вимушено переселилися з своїх будинків», – говорить вона, продовжуючи допомагати тим, хто потрапив у подібну ситуацію.
Для Софії Олександрівни війна стала не лише випробуванням на міцність, а й можливістю показати, що справжня сила – це не лише фізична витримка, але й здатність залишатися людиною навіть в умовах найбільших труднощів. Вона не припиняє допомагати своїм односельцям, бо розуміє: навіть у найтемніші часи важливо зберігати людяність і підтримувати один одного.
І хоч тепер її дім і родина змінилися, сама Софія Олександрівна залишилася такою ж: сильною, мудрою жінкою, яка, навіть через болючі випробування, не втрачає своєї внутрішньої краси та здатності дарувати надію.
«У селі була таємно, аби дочки не знали»
Ганна Іллівна Овсій ніколи не могла уявити, що село Полтавка, де вона народилася та прожила все своє життя, стане місцем, яке вона змушена буде покинути через війну. Зранку 20 березня 2022 року до неї дійшла звістка про евакуацію. Села почали обстрілювати, і влада вирішила діяти негайно. І хоча вона й не думала, що це може статися так швидко, реальність була невблаганною.
Залишивши рідний будинок, Ганна Іллівна не мала іншого вибору, окрім як вирушити в безпечне місце. Вона відпустила своїх домашніх тварин - кролів, качок, курей, двох котів і собачку. Та, як не дивно, собачка бідненька бігла за машиною майже цілий кілометр, а потім, втомлена, зупинилася, здаючись. Ганна Іллівна не змогла повернутися за нею і лишила біля зруйнованого будинку, сподіваючись, що тварина знайде свою долю.
Після цієї тяжкої події жінка вирушила в Запоріжжя, де стало можливим на деякий час почати нове життя. В її серці було багато суму і тривоги за рідний дім, але також і вдячність за те, що вона ще жива.
52 роки пропрацювала вона в Полтавській школі-інтернаті бібліотекарем, пережила втрату чоловіка 15 років тому... Доньки теж живуть у Запоріжжі, винаймають житло, бо теж все втратили, запрошували її приєднатися до них, але вона відмовилася, бо звикла до людей, до колективу.
Тим не менш, у серпні 2024 року, Ганна Іллівна все ж вирушила в село, приховуючи свою поїздку від дочок. Те, що вона побачила, вразило її до глибини душі - хлібні ниви, які колись приносили багатий урожай, горіли, а від її хати залишилися лише стіни. Єдине, що знайшла серед зруйнованого, - це чотири ложки, більше нічого.
Ганна Овсій
- Виїжджала з села в халаті, в пальто і з документами, більше нічого не взяла. І ось на старість залишилася гола і боса, - з сумом говорить Ганна Іллівна. - Але слава Богу, що живі. Тут у нас є заняття: допомагаємо нашим хлопчикам, зустрічаємося з психологами, ходимо до церкви, отримуємо медичну допомогу. Так що все у нас добре! Після Перемоги повернемося додому, накриємо столи і святкуватимемо всі разом¸а потім відбудуємо та житимемо довго і щасливо в нашій Полтавці! А сьогодні вдячні всім, хто про нас турбується!
Ці слова, сказані зі сльозами на очах, вказують на те, що навіть у найскладніші часи важливо зберігати людяність, допомагати один одному та не втрачати віри в те, що знову буде мир і спокій. Ганна Іллівна, незважаючи на всі труднощі, залишається сильною жінкою, яка продовжує робити все можливе для себе і своїх близьких.
Дійсно, Січовий колегіум став для всіх цих людей не просто притулком, а символом непереможності людського духу, тим місцем, де живуть ВІРА, НАДІЯ і ЛЮБОВ. І хоча війна триває, це місце нагадує, що навіть у найтемніші часи завжди є люди, готові дати іншим шанс на нове життя.
«Нам дуже важливо знати, що тут нас чують і розуміють, - зізнаються переселенці. - Завдяки Валентині Омелянівні та всім, хто підтримує нас, ми почуваємося не чужими, а частиною чогось важливого і потрібного».
Колектив Січового колегіуму та внутрішньо переміщені особи щиро дякують Парафії «Матері Божої Неустанної Помочі» УГКЦ, отцю Роману Вовку, ГО «Карітас-Маріуполь» та БО БФ «Рука Допомоги» за небайдужість, теплоту й людяність! Нехай Господь винагородить їхню щедрість сторицею!
