Успенівка - невелике село на самому зламі трьох українських областей: Запорізької, Донецької та Дніпропетровської. Воно розкинулося на пагорбах, де земля пам’ятає козацькі шаблі й татарські стріли. І колись це місце було відомим лише завдяки своїй 200-річній історії, степовій тиші та теплим хатам, в яких завжди пахло свіжим хлібом і яблуками з саду. А нині - це прифронтова земля, де з неба падає залізо, а люди продовжують сіяти зерно.
Колись тут було понад тисячу мешканців, тепер залишилось трохи більше чотирьох сотень. Вулиці тихі, порожні хати з вибитими вікнами ніби самі плачуть - за тими, хто поїхав, хто загинув або просто зник. Проте життя тут не зникло. Воно, хоч і змучене, але вперте - як трава, що проростає крізь бетон.
«Це Усепенівка, - усміхається Василь Козярин, старожил. - Між двома усипальницями село заснувалось. Тут була битва - 800 татар і 500 козаків полягли. А тепер нова війна - і нові жертви». Він каже це без пафосу, з болем, але і з гідністю.
Доїхати до Успенівки важко. Дороги розбиті. Але є одна - особлива. Її назвали «Дорога життя». Проклали самі жителі. Бо треба було мати вихід до світу, не бути відрізаними від надії. І це більше, ніж просто шлях із точки «А» до точки «Б» - це символ. Люди тут не просто виживають. Вони продовжують жити.
Школа, дитсадок, заправка – знищені, будинки розбиті…
«Нас не багато лишилося, але ми є. І ми не зламались», - каже староста Олександр Репетун. – «Усе змінилось. Але лишився Богдан Хмельницький. Його пам’ятник і досі стоїть. Показує на схід. Туди, звідки може прийти небезпека. Але ми стоїмо».
Стоять. Серед уламків. Серед садів. Серед спогадів і мрій. Мрій про тишу. Про мир. Про ранок без вибухів. Про прості речі - сніданок на веранді, сміх онуків, голоси сусідів за парканом.
І коли хтось запитає, чому ці люди не виїжджають, відповідь буде у всіх проста:
«Бо це наша земля. А земля - це більше, ніж дім. Це серце». І навіть під обстрілами воно продовжує битися.
У будинку Жилінських, посеред вибитих шибок і тріснутого даху, в підлозі досі стирчить уламок боєприпасу.
«Перший раз обстріляли касетними - саме на мій день народження. А вдруге - снаряд просто в підлогу влетів, у кімнату, де ми спали...», - розповідає пані Лідія.
Попри це, Жилінські не поїхали. Лідія з чоловіком залишилися - не з впертості, а з любові. Вони засіяли город - кінь Ластівка тягне стареньку сівалку 1900 року випуску. Зроблена ще у дореволюційному Гуляйполі, вона й досі працює. Як і люди тут - мовчки, зосереджено, із вірою в землю, яка завжди віддячує.
«Живемо, як у минулому: без світла, без води, без газу. Але на своїй землі. Сили дає вона, - каже Лідія. - Бо тут ми народились. І знадобились…»
У своєму дворі сидить 96-річна бабуся Ганна Жовніренко - мов жива книга села. Вона пам’ятає Другу світову, німців, післявоєнні роки і колгосп «Україна», перші трактори. Її очі затуманюються, коли згадує:
«Ми всі тоді працювали. І батько, і мати, і сусіди. Усе своє життя я тут… І зараз ще тут».
Успенівка - це не просто точка на карті. Це місце, де війна не змогла вбити життя. Де щоденні вибухи не заглушили співу птахів. Де городи сіють під гуркіт «Ураганів», а люди мріють - просто про тишу.
«Хочеться миру, - тихо додає баба Ганна. - Щоб відчувати себе вільно». І в її голосі - вся Україна.
