Олег Понайда - депутат Івано-Франківської обласної ради та водночас захисник України, який нині боронить нашу державу на передовій. Лейтенант Збройних Сил України, він служить у складі 79-го батальйону 102-ї окремої бригади Територіальної оборони на Гуляйпільському відтинку фронту.
Олег - доброволець. Уже 25 лютого 2022 року, на другий день повномасштабного вторгнення, разом із побратимами він став до лав ТрО. Добре пам’ятає, як 25 квітня, в Обливаний понеділок, вечірнім потягом вирушили з Франківська на Схід. Так почалася їхня бойова історія.
Відтоді минуло вже понад три роки. Сьогодні їхні позиції - поблизу наскрізь простріляного Гуляйполя. Саме тут, на нульових рубежах, наприкінці квітня 2022-го зупинився їхній підрозділ. Вони тримають оборону безперервно, відбивають ворожі атаки й стоять міцно - день за днем, місяць за місяцем. Єдина можливість перепочити - короткі відпустки, коли повертаються додому на кілька днів.
- Олеже, як для Вас змінилася війна? Коли було важче – три роки тому чи зараз?
- У такій важкій війні й з таким ворогом, якого ми маємо, легко не буває. Ситуація на фронтах змінюється дуже динамічно. У 2022 була більша інтенсивність обстрілів. Станом на сьогодні війна перейшла у так би мовити «високотехнологічну фазу». На фронтах зараз воює величезна кількість дронів – і розвідувальних, і ударних, і fpv. Працюють засоби радіоелектронної боротьби. І хоч у росіян доволі потужні РЕБи, але й ми в тому плані не відстаємо, тож ворогові доволі важко протистояти нашим пілотам.
На жаль, станом на сьогодні росіяни активно застосовують КАБи – керовані авіабомби. На нашому напрямку це переважно бомби вагою 500 кілограмів.
- Втома у наших бійців дається взнаки?
- Звісно. За тривалий час роботи навіть техніка «підвисає», не те що людський організм. Але націоналісти знають українську історію, знають історію протистояння з московитами, тож розуміємо: мусимо боротися. Боротьба або рабство – інших варіантів у нас нема. Мотивує бажання жити у вільній державі, яка буде розвиватися і процвітати, бажання побачити, як наші діти живуть без війни. І звісно що велика мотивація – наші рідні. Це дружина, батьки, всі ті, хто вдома чекає й підтримує.
- Часто зідзвонюєтеся?
- Зараз частіше. А от на початку війни такої можливості не було, тоді іще не було старлінків. Мушу визнати, що з часом доводиться звикати і до життя в умовах війни. Ми ж не можемо зараз просто взяти і піти звідси, поїхати за кордон. Мусимо воювати.
- Чи стежите за розмовами про кінець війни та роль США у цьому? Яка допомога світу була б найдієвіша для українців?
- Попри всі труднощі, які ми зараз переживаємо, і попри те, що війна затягується, в геополітичному плані українці мають надіятися насамперед на власні сили, власні знання, власні засоби ураження ворога. І не потрібно надміру зачаровуватися чи розчаровуватися тим, що кажуть представники інших країн, бо кожна країна має свої національні інтереси і діє відповідно до них. Обіцянка закінчити війну за 24 години, потім за 100 днів, потім за півроку… Я впевнений, що такі слова – просто для привернення уваги. А в закуліссі відбуваються речі, про які ми швидше за все і не знаємо.
Варто пам’ятати, що крім нас, українців, Україна більше нікому не треба. І в першу чергу ми маємо відвоювати і здобути нашу державу. Доволі важко здобути, а ще важче втримати.
…Безумовно, ми вдячні партнерам за допомогу, особливо за озброєння – без нього було би ще важче. За підтримку Штатів, НАТО і Європейських держав. За те, що підтримують нашу економіку.
Що було б ще більш дієвим в цьому плані? Якби нам, скажімо, дали в рази більше зброї. Щоб противник не почувався на фронті так вільно, як він зараз себе почуває. Боєприпаси, далекобійні ракети – що більше, то краще. Реальні дієві санкції, щоб добити економіку ерефії. Щоб кожен росіянин відчув на собі, що таке війна.
- До війни Ви провадили активну депутатську діяльність. Зараз, я так розумію, часу на неї нема?
- Складно вести повноцінну депутатську діяльність, бо я лише в час короткої відпустки буваю вдома. Часом можу попасти на засідання комісії, на сесію ще рідше. Але я не забув про людей, які підтримували і мене, і нашу свободівську організацію. Тому якщо є звернення від громадян чи від громад – за мене роботу виконують мої помічники. Друзі, моя дружина Тетяна - вона теж депутат, секретар у селищній раді.
- Що допомагає Вам вірити в Перемогу?
- Ситуація зараз справді складна. На початку війни ми всі були згуртовані – як єдиний кулак. Зараз багато змінилося. Далося взнаки те, що працює вороже ІПСО – накачує український інформаційні простір російськими пропагандистськими вкидами. Та й деякі внутрішні фактори роблять свою чорну справу. Корупційні скандали, вся ця готівка в матрацах – такі речі в тилу не додають настрою тим, хто воює на фронті. Але я націоналіст, і чітко усвідомлюю, чому і за що ми воюємо. Завжди знав, що ця війна колись буде. Бо українці мають дати к@ц@пам по зубах, інакше Україна ніколи не буде вповні вільною українською державою. Так, все відбувається не так швидко, як нам би того хотілося. Тому закочуємо руками – важко працюємо до Перемоги…
Галина ЧОРНА
