5 травня поточного року в гуляйпільському степу навіки зупинилося ще одне українське серце - серце Героя. Командир стрілецького відділення, стрілецьвого взводу, стрілецької роти, молодший сержант 79-го батальйону 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського, житель села Бубнище Болехівської громади, 33-річний Василь Ткач поліг, виконуючи бойове завдання неподалік села Малинівки Пологівського району.
Народжений у любові
31 січня 1992 року в гірському селі, де ранки сповнені запаху скошеної трави, а вечори - затишшя родинного тепла, народився хлопчик Василько. Він з’явився на світ у дружній, багатодітній сім’ї, де головною цінністю завжди була любов - до життя, до праці, до ближнього. Змалечку Василь зростав у цьому світі щирості, взаємної підтримки й турботи. Його допитливі очі світилися жагою до знань, а дитяча душа - невичерпною добротою.
Він був тією дитиною, яка не потребувала іграшок, щоб бути щасливою - достатньо було теплого слова, промінчика сонця чи шурхоту листя під ногами. Його радість жила у простих речах. І найважливішим для нього завжди була родина.
Раптова втрата - дорослість у дитячому віці
Та доля внесла свої болючі корективи. У ранньому віці Василь залишився сиротою. Ставши свідком того, як обривається дитинство, він не дозволив, аби зламалась любов. У ньому народилась сила. І ця сила була не гнівом, а відповідальністю. Василь взяв на себе турботу про молодших сестер. Він став для них усім: і братом, і опорою, і другом, і... батьком з матір’ю.
Він не мав вибору - і ніколи не нарікав. Самотужки, без нарікань, виростив тих, хто був ще меншим. Вкладав у них найцінніше: віру, чесність, людяність. Це був не просто вчинок - це був подвиг любові, що не має строку.
Звичайне життя, яке було незвичайним
Можливо, хтось думав, що на Василя чекає просте життя - школа, праця, родина. Але навіть у дитинстві він мав щось, що вирізняло його серед інших. Його серце було особливим - відкритим, чуйним, здатним бачити більше, ніж просто поверхню речей.
Учителька Віта Барабаш та однокласники з Поляницької школи згадують його як лагідного, чесного хлопця, на якого можна було покластися. Він не прагнув бути першим, але завжди був поруч тоді, коли це було по-справжньому важливо.
Серце, яке обіймало світ
«Наш Василь був не просто воїном. Він був частиною серця нашої родини, тим промінчиком світла, що світив навіть у найтяжчі часи. Ще змалку він мав у собі щось особливе - ту доброту, що не потребує гучних слів, і ту витривалість, яка формується в душі ще до того, як ми стаємо дорослими. Василь був тим, хто ніс у собі світло миру, порозуміння і тепла. Він мав рідкісну здатність відчувати біль іншого й не залишити людину в ньому наодинці. Василь загинув як Герой. Але для нас він залишиться не лише Героєм. Він - наш Василько, той хлопчик з ясними очима, той, хто вмів тримати за руку в найважчу мить, і той, хто ніколи не давав нам впасти духом», - написала про захисника Василя Ткача його сестра Діана Пилипів. Її слова просто рвуть душу. Вони - не просто спогади, це жива пам’ять, пронизана болем і безмежною любов’ю. Василь ніколи не кидав у біді. Він мав рідкісну здатність бачити чужий біль - і залишатися поряд, коли всі інші йшли. Він ніс у собі світло.
Воїн, командир, людина честі
1 березня 2022 року, в перші дні повномасштабного вторгнення, Василь не чекав повістки - він добровільно став до лав Збройних Сил України. Його серце билося в унісон із сотнями тисяч інших, хто в ті перші страшні дні взяв до рук зброю, аби не впасти на коліна. Служба для нього була відповідальним обов’язком…
Трагічного травневого дня, під час виконання бойового завдання на Гуляйпільському відтинку фронту, він отримав смертельне поранення. Медики вже не змогли врятувати його. Серце Василя зупинилося - але не згасла пам’ять, не зник слід, який він залишив у серцях людей.
Василю Ткачу було всього 33 роки. Вдома, у рідному Бубнищі, на нього чекали сестри. Не дочекалися. Не дочекалися дзвінка, обіймів, повернення з Перемогою. Не дочекалися щастя разом жити в тиші, яку мали б принести мир і Перемога.
Попри свою лагідність, Василь був справжнім чоловіком. Дисциплінованим, вольовим, відданим. Його покликанням стала служба Батьківщині. Пройшовши всі етапи військової підготовки, він став командиром стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти військової частини А7166.
«Він був тим, хто вмів підтримати. Тим, хто не відступав. Тим, хто, навіть у найтяжчу мить, вселяв надію в інших», - згадують побратими.
Відважний воїн, справжній лідер. Але навіть у строю, під формою і зброєю - він залишався Васильком: добрим, відкритим, справедливим. Він не змінився. Бо світло, яке було в ньому змалку, не згасало ніколи.
Прощання з героєм
Сотні людей прийшли провести Василя в останню путь - рідні, друзі, бойові побратими, односельці. Село завмерло. У тиші чулась лише молитва, що підіймалась до неба. Отець-декан Василь Дзяйло промовив слова, які назавжди залишаться у серцях: «Свого часу покійний Василь і всі загиблі воїни... свідомо зробили свій вибір і заради кожного з нас віддали своє життя...»
Це була не просто данина пам’яті. Це - визнання жертовності. Це – просто вдячність.
Його світло живе далі
Василь загинув як Герой. Але для рідних він завжди залишиться не лише символом мужності. Він - їхній Василько. Той, хто був світлом, і тим світлом залишився. Його доброта, сила, здатність любити - стали дороговказом для всіх, хто його знав, і навіть тих, хто не знав.
І хоч серце плаче, душа знає - він не зник. Він став частиною землі, яку захищав. Він став частиною неба, що обіймає нас. І тим промінчиком світла, що завжди буде поруч.
Вічна пам’ять, Васильку. Світла тобі дорога. І слава. Геройська, щира, людська. Спомини про захисника житимуть у наших серцях, у тиші молитви, у шумі карпатських смерек, у кожному подиху вільної України.
