11 січня 2025 року українська земля втратила ще одного свого сина - майора Назара Барнецького, відомого під позивним «Барні». Начальник штабу 74 окремого батальйону територіальної оборони 102-ї окремої бригади імені Дмитра Вітовського загинув на Гуляйпільщині, в селі Малинівці, під час обстрілу позицій батальйону з 120 мм міномета. Отримані поранення виявилися несумісними з життям. Йому було лише 31.
Барнецький загинув не просто як військовий. Він пішов із життя як Герой, як людина, яка втілювала найвищі цінності українського народу - відданість, гідність, людяність та безмежну любов до Батьківщини.
«Рабів до раю не пускають» - кредо, що стало дороговказом
Ця фраза на його футболці не була просто гаслом - це було його життєве переконання. Він не терпів рабства - у жодній його формі. Його шлях був шляхом свободи, свідомого вибору жити і боротися гідно. Цей принцип Назар ніс у собі ще задовго до війни.
Побратими пам’ятають його як лідера, що здобув авторитет не наказами чи зірками на погонах, а добротою, розсудливістю та рішучістю. Офіцер Богдан Костюк згадує:
«За короткий час «Барні» здобув беззаперечний авторитет серед особового складу. І здобув він цей авторитет не наглістю, не зухвалістю, не завдяки військовому званню чи посаді, а своєю людяністю, ввічливістю, сміливістю, розважливістю».
Від освіти - до окопів
До початку повномасштабного вторгнення Назар працював у сфері освіти, обіймаючи посаду фахівця в Департаменті освіти та науки. Його серце було з дітьми, з громадою, з мрією зробити країну кращою. Активна громадянська позиція привела чоловіка до участі в Івано-Франківському осередку Української Галицької Партії. Він ініціював та підтримував волонтерські й благодійні акції, здавав кров, допомагав тим, хто цього потребував. Це була людина дії. Його не влаштовувало стояти осторонь - Назар жив, щоб змінювати.
Дорога війни: командир, побратим, захисник
24 лютого 2022 року, в перший день вторгнення, Назар, не вагаючись, взяв до рук зброю. Спочатку - командир взводу в 77-му батальйоні. Згодом - командир роти у 76-му батальйоні. Його лідерські якості, сміливість та винятковий професіоналізм швидко привели до нових відповідальних посад.
Після численних бойових завдань, ротацій і пережитого, він став начальником штабу 74-го батальйону - ключової ланки оборони на Запорізькому напрямку. Саме там і обірвалося його життя.
Сльози та тиша: непоправна втрата
Після загибелі Назар залишив по собі не тільки порожнечу в строю, а й невимовний біль у серці дружини та двох маленьких діток. Він був батьком, який любив, захищав, дбав. Він був чоловіком, який надихав. І він був сином України, який поклав своє життя за її свободу.
Його загибель - це рана, що не загоїться. Але це також і вогонь, що горітиме в серцях усіх, хто знав «Барні».
Пам'ять, що не згасає
Ми повинні пам’ятати, бо саме завдяки таким, як Назар Барнецький, ми маємо шанс на світле майбутнє. Він не встиг побачити Перемоги, за яку воював, але він став її частиною. Він - одна з тих цеглин, на яких будується Незалежність.
Його життя було коротким, але змістовним. Він встиг зробити більше, ніж дехто за все життя: змінити громаду, навчити, допомогти, захистити.
Слава Герою. Вічна пам’ять.
Дякуємо майору Назару Барнецькому за все. За приклад. За мужність. За любов до України. За оборону і захист Гуляйпільського краю.
Низький уклін. Вічна шана.
