Коли народжується дитина в родині військового та вчительки, доля ніби вже нашептує їй про силу й обов’язок, про знання й служіння. Таким і був Максим Руденок - син Івано-Франківська, який обрав життя, наповнене світлом, боротьбою і великою любов’ю до людей та України.
З дитинства Максим був особливим — допитливий, винахідливий, живий. Він завжди питав «Чому?», але ніколи не чекав, поки хтось дасть відповідь — шукав її сам. Закінчив Коледж електронних приладів, потім Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника за спеціальністю «Фізика». Та зупинятися на досягнутому не збирався — здобув другу вищу освіту в галузі програмного забезпечення. У нього була світла голова і золоті руки.
А ще - велике серце. Максим не просто працював у сфері інженерії та ІТ, він жив на повну. Захоплення радіотехнікою, альпінізм, підкорення Карпат, Ельбрусу, Піку Леніна - все це було частиною його великого бажання бути, діяти, встигнути. Він не просто мріяв - він досягав.
Максим був одним із тих, хто, здається, знав усіх - і кого знали всі. Волонтер, рятувальник, організатор - він заснував клуб радіоаматорів «Зелена хвиля», був начальником зв'язку в Мальтійській службі допомоги, роками забезпечував радіозв’язок на автоперегонах. Завжди - де потрібна була допомога, точність, спокій і витримка. Його рація завжди працювала, а голос був надійним сигналом: «Я тут, усе буде добре».
Коли в 2014 році на українську землю ступила війна, Максим не роздумував - пішов добровольцем на фронт. В АТО він пройшов найважчі ділянки, де не просто стріляли - там ламалося й кувалося серце України. За службу й відданість був нагороджений медаллю «За гідність та патріотизм».
А коли 24 лютого 2022 року світ змінився знову, Максим знову пішов на війну. Тепер - у складі Івано-Франківської тероборони. У квітні був уже на сході. Молодший сержант. Командир. Друг. Батько. Герой.
У найтемніші миті на передовій він залишався світлом для інших. Його гумор, його усмішка, його теплі жарти не раз рятували товаришів від відчаю. Для них він був не просто зв’язківцем - він був зв’язком із життям, з надією.
Вдома його чекали: Олена - дружина, з якою пройшли через усе, двоє діток - Вікторія і Назарчик. Для них він був опорою, гордістю, ніжністю. І хоча він не повернувся, він залишив їм головне - приклад мужності, гідності, чесності, безмежної любові.
Максим Руденок загинув, як жив - захищаючи, підтримуючи, борючись. Посмертно відзначений почесним нагрудним знаком «Сталевий хрест», медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям», нагородою «За честь та звитягу».
Про таких, як він, кажуть: їхнє життя - як вогонь, що не згасає. Бо навіть коли пішов, Максим залишив по собі тепло, світло і силу. Його пам’ятають у кожному слові вдячності, у кожному сигналі рації, що продовжує звучати на фронті, у кожному серці, що б’ється за Україну.
Вічна слава Герою.
