Наприкінці минулого місяця ми зустрічалися з Віктором Петровичем Сахном - людиною, яка вже п’ятий рік очолює Залізничний старостинський округ, що входить до складу Гуляйпільської міської територіальної громади відповідно до розпорядження КМУ від 12 червня 2020 року. В мирні часи це були мальовничі села та звичайне українське селище. Сьогодні - це прифронтова зона, зранена війною земля. Але тут досі живуть люди. Тут досі б’ється серце України.
Віктор Петрович говорив про свій округ і людей у ньому просто, без пафосу. Але за кожним словом відчувалися біль, гідність і нескореність.
– Пане Вікторе, розкажіть, будь ласка, що зараз становить ваш округ?
– До складу нашого старостинського округу входять села Староукраїнка, Святопетрівське, Зелене та селище Залізничне. До повномасштабного вторгнення тут проживали понад тисячу людей. У 2016-му в самому лише Залізничному мешкали 1115 осіб. А зараз... залишилися одиниці, на жаль.
На 17 липня 2025 року в селищі проживає лише 25 осіб. У Старокураїнці – 6, у Святопетрівському – 27, у Зеленому – 60. Крім того, я опікуюся ще десятьма мешканцями села Гуляйпільського. Вони - наші, свої. Раз на місяць, а тепер - плануємо двічі, я розвожу їм гуманітарну допомогу. Зі мною - добрі люди, благодійники: «Посмішка», «Кітчен», «Бєлуга». Без них - ніяк. Один раз на квартал наші люди отримують гігієнічні засоби. Була і грошова підтримка від Червоного Хреста - на паливо.
– Як живеться зараз в окрузі? Що ви бачите щодня?
– Якщо коротко – важко, а якщо чесно - страшно. Але ми живемо.
Селище постраждало найсильніше. Розбито понад 90% житлового фонду. Майже всі будинки зруйновані, обстріляні, випалені війною.
Пам’ятаю, 10 квітня 2022 року рашисти обстріляли будинки Людмили Леонідівни Коберняк і Анатолія Олексійовича Лагоди, 29 квітня розбито приміщення Гуляйпільської спеціальної школи-інтернату, 1 травня – приміщення Залізничної школи, 4 травня – будинок Івана Григоровича Булгака, 15 травня знову «прильот» був у приміщення школи, 10 червня – у приміщення фельдшерсько-акушерського пункту.
17 червня було поранено Людмилу Гончар. 22 липня прилетіло у приміщення селищної ради, 26 липня - у дитсадок, на вулицю Польову прилетіло три ворожі КАБи. До пенсіонерки Тетяни Володимирівни Шульги «гостинець» завітав у день її народження. Перелік розбитих і понівечених будинків та виробничих приміщень можна продовжувати. Жителі селища по 4-5 разів забивали побиті вікна, двері, дахи, але кінця цьому не видно.
Ми дожилися до того, що за кожною автомашиною ганяються ворожі дрони. Та, не зважаючи на складну обстановку, округ живе і бореться з труднощами. Не здається.
– Як ви забезпечуєте життєдіяльність у таких умовах?
– Вода - це найперше, що треба людям. Її подає комунальне підприємство «Джерело», яким керує Олександр Петрович Гура. Йому допомагають Ігор Анатолійович Азаров і мій однофамілець - Олександр Петрович Сахно. Воду возять навіть молоковозами, тракторами - як можемо. Допомагають Іван Годованець, Сергій Дейнега, Сергій Міщенко. Часто качаємо зі свердловини - добре, що маємо генератор. Та й башту водонапірну ворог пошкодив, але ми її полатали - своїми силами, своїми руками.
Також працівники «Джерела» прибирають кладовища, косять траву - навіть у таких умовах ми намагаємось тримати гідність, не пустити занепад у душі.
– Чи хтось допомагає вам ще?
– Так. Ми не самі. Допомагає начальник МВА Сергій Ярмак, а також аграрії - ТОВ «Преображенське», його директор Олександр Юрійович Коростельов, фермер Олександр Олександрович Цис. Попри те, що ми буквально в кількох кілометрах від фронту - вони сіють, збирають, годують армію і тил. На 17 липня вони вже закінчили збирання ранніх зернових.
– А як з електрикою?
– Два села нашого старостинського округу підключені з березня 2023-го від Верхньої Терси, а ще одне - з 11 березня цього року, від Добропілля.
– Згадайте 24 лютого 2022 року. Як усе починалось особисто для Вас?
- Для мене війна почалася 23 лютого о 6-й годині вечора, коли отримали повістки, які треба було рознести військовозобов’язаним, а 24 лютого надійшла друга черга повісток. Їх отримали Олександр Плакса, В’ячеслав Курусь, Ігор Балаєв, Павло Мамика, Руслан Кириченко й інші.
Ми створили свою самооборону і чергували на блокпосту, охороняли тік, слідкували вночі за порядком на території округу. Актив селищної ради згідно з графіком чергував у селищній раді.
Тероборона працювала до 4 березня, доки не зайшла на територію 128 гірська штурмова бригада й інші підрозділи бойових частин.
5 березня на прохання голови міської територіальної громади Сергія Олександровича Ярмака я відправився у село Мирне дізнатися, яка там обстановка. І дивом не зустрівся з орками, які зайняли село. Не далеко від Мирного на дорозі побачив убитого ворога і мені все стало ясно: Мирне окуповане. Так для мене остаточно почалася війна.
– Коли почали масово виїжджати люди?
– 4–5 березня були перші виїзди. Але справжній від’їзд - 8 березня. Автівки з дітьми, бабусями, валізами… Сльози. Біль. І страх. Але ті, хто залишився - справжні. Вони не зламались і тримаються до сих пір.
– Як підтримували військових?
– Підтримували як могли і чим могли. Наприклад, Людмила Онищенко щодня готувала відро каші - я возив її хлопцям на позиції. Тихо, непомітно, без зайвих слів - просто допомагали.
– Чи багато ваших земляків нині воює?
– Так. І воюють достойно. В’ячеслав Курусь – поранений, Владислав Колодяжний, на жаль, загинув, Сергій Шрамко - зник безвісти. Решта - тримають фронт. Ми всі їх чекаємо і молимось.
– Про що мрієте, пане староста?
– Про нашу Перемогу. Про те, щоб усе зруйноване - відбудувати. Щоб діти повернулись у наші школи, щоб сади знову зацвіли, щоб над Залізничним знову було небо - чисте, українське, без дронів і вибухів. І я вірю, що ця мрія збудеться.
Розмову вів Іван КУШНІРЕНКО
