Йому вже 65. Майстер-сержант із позивним «Дід» не любить говорити про себе багато - каже, що в армії зайві слова нічого не змінюють, змінюють лише дії. Але якби ці дії можна було записати на сувої, вони тягнулися б не одним кілометром. У кожному з них - боротьба, втрата, мудрість, і незламне бажання повернутись додому - в рідні Пологи.
Сьогодні він служить у запасній роті 110-ї бригади ТрО. Всі тут називають його «Дідом» - не за віком, а за те, що він є тим, хто вміє слухати, направляти, підтримувати й витримувати.
«З багатьма з них дуже непросто, - каже. - Але у свої 65 я розумію, чому вони роблять те, що роблять. Знаю, на якій хвилі з ними говорити. Когось треба по-доброму по плечу плеснути, з кимось – бути твердим. І з кожним – говорити. Постійно».
Він у строю з першого дня війни
24 лютого 2022 року, коли більшість лише намагалася зрозуміти, що сталося, «Дід» уже був у 116-му батальйоні ТрО. Зі зварювальним апаратом у руках, обличчям у мазуті - він лагодив техніку, аби особовий склад міг виїхати на позиції. Вже ввечері того ж дня батальйон отримав зброю та вирушив у бік Токмака. Там «Дід» став на оборону проти російського авангарду, а згодом - у Пологах.
«Я знав, куди йду. Це ж моя земля. Не міг бути десь осторонь, коли її рвуть на шматки».
2023 року, під час контрнаступу, знову опинився на передовій. А потім - Сумщина, захист північного кордону, безсонні ночі під вогнем. І Великдень 2024 року на Куп’янщині, де уламок ворожого снаряду назавжди закарбував у його тілі ту весну.
Поранення змінило обов’язки, але не місію. Вже після лікування «Дід» працює з особовим складом запасної роти. Каже, що ті, хто приходить сюди - різні. І всі однаково потребують людського ставлення.
«Контролюю їх вдень і вночі. Можу бути на ногах і о 22-й, і о 2-й годині ранку. Так треба. Бо всі вони нормальні. Немає поганих військовослужбовців. Є лише ті, кому ще потрібна підтримка».
Залишити службу?
Ні, якщо командування не змусить
Днями «Діду» виповнилося 65. Але думка про відпочинок чи демобілізацію викликає у нього сумну усмішку:
«Якщо дозволять, я лишуся. Не можу піти, поки не звільню свої Пологи. Це моя земля. Земля моїх предків. Прадід і дід були козаками, батько 9 років воював у Другу світову. Я - їхній нащадок. І я мушу довести це до кінця».
А ще в нього є онуки
«Я воюю не лише за Пологи, не лише за побратимів. Я воюю заради своїх онуків, щоб вони були щасливими. Щоб вони не знали, що таке війна. Щоб жили в країні, яка не буде ховати своїх синів».
«Дід» це не просто позивний цього прекрасного мужнього чоловіка. Це символ. Людина, що не лише тримає зброю в руках, а тримає фронт серцем. Людина, яка пішла на війну не за наказом, а за покликом крові - тієї, що пам’ятає рід, правду, гідність і волю.
