Гуляйполе - невеличке містечко на південному сході України, яке ще донедавна жило спокійним, провінційним життям. Але з початком великої війни стало не просто точкою на мапі, а місцем, де відлунюють бої, де кожен день сповнений тривоги й чекання. Місцем, де народжуються нові герої. Саме тут жила Інна ЗАБАВА - жінка, яка перетворила особисту втрату на щоденну боротьбу за життя інших.
Із втратою - в серці, з любов’ю - в руках, з боротьбою - в очах
Інна Забава… Для Гуляйпільщини це не просто ім’я. Це символ незламності, жіночої відваги й тихої, але неосяжної сили. Волонтерський рух Гуляйпільщини носить її риси: жертовність, щирість, невтомність. Її шлях - це не розповідь про роботу, це історія про життя після болю, яке не зламало, а перетворило її на берегиню для багатьох.
Її війна почалася ще до повномасштабного вторгнення. У 2019 році Інна втратила найдорожче - свого чоловіка, старшого сержанта 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Вадима Забаву. Втрата не відрізала її від світу - навпаки, вона занурилася в нього ще глибше. В обіймах горя вона обрала шлях боротьби: підтримати побратимів свого чоловіка, допомагати фронту, нести світло у темряву війни.
Авдіївка, Піски, передова: маршрут волонтера, що не боїться болю
Інна не просто збирала речі у теплому тилу. Вона була там, де кулі свистіли, де земля ще дихала вибухами - в Авдіївці, у Пісках, в інших гарячих точках ще з часів АТО/ООС. Не ховалася за спинами, не шукала безпечних доріг - вона їхала туди, де була потрібна. Її бус став символом допомоги, а її присутність - надією.
«У 2014 та 2015 роках мій чоловік не дозволяв мені сідати у волонтерський бус», - згадує Інна. – «Роби те, що виходить - готуй виїзди. Сама ще не готова. Ми всі не готові до цієї війни…»
Та у 2016 вона сіла. І вже не зійшла з цього шляху.
Жінка, що стала тилом для цілої армії
Вона не була волонтеркою за статусом - вона була дружиною військового. А згодом - і матір’ю. Її син сьогодні - на війні. Його ім’я - серед тих, кого вона рятує, про кого дбає, для кого збирає допомогу. Інна не просто працює - вона живе війною.
Восени 2023 року Інна написала пост, який щемить в серці:
«Я дружина і мати десантників, народилася і виросла в маленькому містечку на південному сході України - Гуляйполі. В нас немає ніякої військової інфраструктури, живуть цивільні люди, переважно літні… Але ми опинилися на шляху війни… Душа болить за кожен клаптик нашої Батьківщини! За кожну вулицю і дім, за кожного українця!»
Це не просто пост. Це - волання людини, яка знає, що таке втратити все і все ж триматися. Люди чують її. Значні кошти зібрані на автівки, дрони, тепловізори, аптечки, ремонти техніки. Їй довіряють. Її підтримують. Її поважають. Сотні тисяч гривень зібрані, сотні життів урятовані. Вона знає кожного поіменно, вміє читати погляд пораненого, знає, чого не вистачає в окопах. Її не цікавлять фотозвіти - бо справжній звіт її серце зберігає кожної ночі.
«Надто багато втрачено, щоб здатися…»
10 листопада 2023 року Інні вручили медаль «Жінка-волонтер» - відзнаку від військових, від людей, яких вона рятувала і підтримувала. Але за цією медаллю - тисячі днів болю. Вона говорить:
«Моя особиста війна почалася 26 серпня 2014 року. Саме в цей день мій коханий чоловік став на захист нашої землі. А я - стала поряд з ним. З того часу моє серце б’ється в унісон з кожним, хто боронить Україну.
10 травня 2019 року наш син підписав контракт зі славною 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою - тією самою, в якій служив його батько. Так продовжився шлях, обраний мужністю. Мені 51 рік. Я - дружина загиблого Героя. Вже шість пекельних років я живу з цим тягарем. Я - мати Захисника. Я - мати військового. І попри власну інвалідність, попри біль і втрати, я - волонтер.
Одинадцять років поспіль ми з друзями підтримуємо наших воїнів. Останні чотири роки я щодня звертаюся до кожного з вас із проханням: допоможіть. Бо за цей час військових у моєму житті стало більше, ніж будь-кого іншого. Вони - мої брати й сестри, мої сини і доньки.
Ми зобов’язані берегти їхні життя. Ми маємо бути тією опорою, на яку вони можуть розраховувати. Бо, окрім нас - у них часто нікого нема.
А я… я можу розраховувати тільки на вашу підтримку. Я не медійна особа, мені важко збирати кошти, важко просити, важко вирішувати всі проблеми, які сиплються, як град. Борги - на два життя вперед…
Тому дуже прошу: будьте поруч. Пам’ятайте, що збір не зупиняється. А я - звичайна жінка, в якій буремні емоції живуть на межі: від «доброго дня» до сліз - одна мить.
Іноді мені нестерпно важко. Мій біль - мій тягар і моя сила. Мій «бонус» - я часто знаю більше, ніж хотіла б знати. А це знання - болить.
Інна зі своїм чоловіком Вадимом
Тому прошу вас: підтримуйте. Підтримуйте наших хлопців. Вони потребують нас. А я – вас».
І навіть так - вона не зупиняється. Вона продовжує просити - не для себе, для інших. Тих, кого навіть не знає, але прагне вберегти їм життя.
«На війні важливо все… Щоб не казали «він був…»
Кожен її збір - це не просто пост у соцмережі. Це шанс. Інна пише:
«Чи думала я, що буду просити гроші для тих, кого не знаю?.. Але до болю в грудях хочу вберегти їм життя…»
Вона декілька разів виривала кошти зі зборів, бо розуміє: хлопцям і дівчатам на фронті потрібне все. Від турнікета до генератора. Бо кожна річ може стати рятівною.
«Немає неважливих зборів у волонтерів… Бо на війні важливо все, щоб не дай Бог його рідні не казали «Він був…»
Сильні жінки Гуляйпільщини: любов, яка не вмирає
Інна Забава - не виняток. Вона приклад. Взірець для жінок свого краю, для матерів, для дружин, для сестер. Її не зламала смерть. Вона вклала своє серце в життя інших.
«Кожна жінка, яка дочекалась чоловіка з війни, заслуговує на повагу. Бо не всі витримують, багато ламаються, багато розлучаються. А коли жінка дочекалась, чоловік пробув вдома деякий час та помер - вона беззахисна. Їй треба допомога - не від держави, а від нас, від людей».
Її слова - як лезо. Вони ріжуть серце, бо правдиві. Бо в них - жінка, яка пережила найстрашніше, але не зламалась.
Залишаючись людиною - у нелюдських умовах
Інна не любить знімків з фронту. Вони - зайвий тягар для тих, хто і так несе свій. Вона не звітує часто, але вона звітує перед совістю. В її очах - ті, кого вже немає, і ті, за кого ще можна поборотися.
«Колись ці виїзди були ще й короткими зустрічами з чоловіком… Тому я допомагала тільки 80 ОДШБр. Це була не просто бригада - це була моя сім’я…»
І залишається.
…Бо немає «після», поки триває війна
«Чи могла я подумати у 13-му, що з 14 року життя зміниться на «до», і що у 25-му не буде ще «після»?» - запитує Інна.
Мабуть, не могла. Але зараз, у 2025-му, вона залишається тією, хто тримає світло у темряві. Коли все тріщить, вона тримає фронт віри. Коли боляче - вона іде. Коли не витримуєш - вона підставляє плече.
Жінка, яка не дозволяє впасти
Інна Забава - це не просто волонтер. Вона - жінка, яка не дозволяє впасти. Не тільки військовим - але й нам, тим, хто іноді забуває, що поруч іде війна.
Вона - з Гуляйполя. З того нашого маленького міста, що стало щитом, «злим» містом. І разом з ним - вона стала мечем.
Сьогодні вона, як і тисячі жінок України, тримає фронт - не лише у тилу, а й у душі. Її серце палає не від ненависті, а від любові - до тих, хто воює, до тих, хто вже не повернеться, і до тих, хто ще має жити. Жити - на нашій землі. На землі, за яку вона бореться щодня.
Низький уклін, пані Інно. Світло таким, як ви, ніколи не згасає. Воно стає дороговказом для інших.
