Цьогоріч на початку червня під час 66-го обміну військовополоненими між Україною та РФ з початку повномасштабного вторгнення вдалося повернути нашого земляка, мешканця Воздвижівської ОТГ Олександра Білоцерківського.
Тиша після вибухів
На Сході гули гармати. Весна 2022 року, яка мала б пахнути зеленю, квітами й надією, принесла лише дим, пил і смерть. У холодних бліндажах, промоклих окопах і обпечених селах стояли наші хлопці - втомлені, але нескорені. Серед них був і Олександр Білоцерківський, мешканець Воздвижівської громади, звичайний чоловік, батько, син, який взяв до рук зброю, бо не міг інакше.
Йому було 52, коли почалося повномасштабне вторгнення. Люди в його віці вже думають про спокій, про садок, онуків, тихі вечори біля грубки. Але замість цього - камуфляж, автомат, і слово «війна», яке стало болючою дійсністю.
Олександр служив у 93-й бригаді, у славнозвісному «Холодному Яру». Він бачив багато - і пекло артобстрілів, і вогонь в очах побратимів, і страх у ворожих прицілах. Але найбільше він тримав у серці - голоси своїх рідних. Кожен дзвінок додому був ніби глибокий вдих життя.
Дзвінок з вогню
Ранок 19 квітня. Схід мовчав у диму. Олександр подзвонив востаннє.
«У нас тут дуже гаряче… Люблю вас. Обіймаю. Як буде можливість - зателефоную…»
Після того - тиша. Безжальна, холодна тиша, яка страшніша за кулі. Не було дзвінків, не було звісток. Була лише невідомість. Тривога повисла над родиною, немов темна хмара. Кожен день - як мука: чи він живий? Чи він бачить небо? Чи ще дихає?
Потім - підтвердження. Полон. Його взяли того самого дня. Вивезли. Позбавили волі, але не змогли забрати віру.
У полоні часу і ворога
Полон - це не просто в’язниця. Це простір, де час розтягується до болю, де кожна хвилина - як вічність. Де ти не знаєш, який сьогодні день, чи зійде завтра сонце для тебе, і чи згадає про тебе хтось, окрім дружини й доньки.
Але Олександр тримався. Тримався за кожну згадку, за кожне слово з минулого. Він був воїном навіть у полоні: не ламався, не втрачав віру, не дозволив темряві поглинути свою душу. Його підтримувала пам’ять - про тих, хто чекає, хто бореться за його повернення.
Потяг, що приніс життя
Ранок 9 червня 2025 року. Донька Тетяна їхала у справах потягом, наче звичайний день. Та раптом - повідомлення. Потім ще одне. І потім - дзвінок.
«Ваш рідний повернувся з полону…»
Усе навколо зникло. Світ стишився до пульсу в грудях. За кілька хвилин - голос батька. Рідний, знайомий, живий.
«Тетяна? Це я. Доню, я вдома».
Радість, біль, полегшення, зворушення - все змішалося в одному потоці сліз. Її батько не просто живий - він повернувся. Саме у свій день народження, коли йому стукнуло 56 років. День, який могли не дочекатися - він прийшов, і приніс головне: життя.
Повернення героя
Він ступив на рідну землю - трохи худіший, із очима, які бачили забагато. Але в них палало світло - він вистояв. Його зустрічали не як жертву, а як Героя. Усі - від сусідів до рідних і близьких - знали: таких людей війна не зламала.
Обійми. Погляди. Мовчання. Бо слова іноді - зайві. Усе сказано обіймами, тремтячими пальцями на обличчі, голосом, який повторює:
«Я вдома. Я з вами».
Нескорений
Після пережитого Олександр Білоцерківський не став інакшим - він став глибшим. Його погляд навчився бачити головне. Він говорить небагато, але в його мовчанні - тисячі історій.
Його донька сказала слова, які стали символом цього повернення:
«Найголовніше, що він вдома і живий. А все інше - ми разом переживемо».
Бо справжня перемога - це коли батько знову сідає за стіл зі своєю сім’єю. Коли руки, які тримали автомат, тримають руки найрідніших. Коли серце, яке вчилося виживати, знову б’ється для тих, хто любить.
Історія, що дихає
Ця розповідь про нашого земляка - не лише про Олександра. Вона - про сотні і тисячі наших захисників, які ще чекають на свободу. Про тих, хто молиться і чекає, навіть коли час зупинився. Про народ, що не здається.
І про одне просте, але величне чудо: повернення додому. Живим.
Поки чекають — ми не маємо права зупинитися. Поки повертаються - ми сильні. Поки є кому обійняти - ми перемагаємо.
