День Незалежності - завжди особливий. Це не просто урочистості, а момент єднання з історією, з усією країною, яка виборює своє право на свободу і гідність. Саме з таким настроєм вирушала до Запорізької обласної філармонії, де мав відбутися святковий концерт. У метушні зборів, думок про зустріч із мистецтвом і людьми навіть не спало на думку, що цей день подарує мені щось набагато більше - щиру, теплу і водночас щемливу зустріч із нашим земляком, воїном-захисником.
Його я помітила не відразу. У холі і в залі - багато людей, гомін, усмішки, квіти. Та щойно погляд зупинився на знайомому обличчі, серце здригнулось. Це - Анатолій Анатолійович Васецький - гуляйпілець, той самий «Толік», колишній підприємець, співак народного хору «Вольниця», учасник народного театрального колективу «Тест» і просто дуже світла людина, якого всі знають як доброго, щирого, веселого хлопця з артистичною душею.
Витоки сили - у родині
Про таких, як Анатолій, кажуть: «У нього золоте серце». Але це серце кимось було зігріте змалку. І тут не можна не згадати про його маму - жінку, котра залишила після себе добрий слід у багатьох душах.
Вона працювала вихователем у спеціальній школі-інтернаті, і її ніжність, турбота, уміння знайти підхід до кожної дитини стали прикладом справжньої любові до людей. Вона не ділила дітей на «своїх» і «чужих» - обіймала всіх, втішала кожного, хто плакав, і раділа кожній усмішці.
Кажуть, добро передається мов естафета. І, мабуть, саме від неї Анатолій навчився бачити біль інших, чути, коли не кажуть, підтримувати без зайвих слів. Те, що він не змінився і на війні, а залишається добрим, уважним, людяним - це спадщина матері, яка виростила чоловіка зі справжніми цінностями.
– Вона була така, що могла б пригорнути до себе цілий світ, – сказала мені одна знайома. – А сина виховала так, що він тепер той світ береже.
І власне це її тепло передалося Анатолію. Він виріс у родині, де доброта була не випадковою, а звичною. Де вчили допомагати, слухати, співпереживати. Тому й не дивно, що такою ж чуйною є і його сестра Олена - тиха, тепла, відкрита до людей.
Від сцени - до фронту
До війни Толік був всюдисущий. Чи не кожна хата в Гуляйполі знала його як «майстра на всі руки» - бо відкрив власну майстерню з ремонту пральних машин, холодильників та іншої побутової техніки і допомагав людям. Але паралельно він співав, грав на сцені, брав участь у святкових заходах, і завжди був там, де життя вирувало.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, він не вагаючись пішов до війська. Уже 27 лютого 2022 року був зарахований до лав оборонців. З того часу він - на фронті. І не просто на фронті, а на одній з найгарячіших ділянок. За артистичну вдачу отримав позивний «Артист» - той, хто несе не лише зброю, а й дух.
- У мирному житті він - непосидючий, моторний, простий хлопець, працював для людей по-людськи, – розповідає поетеса Любов Геньба. – Відкрив власну невелику фірму з ремонту побутової техніки, і хто не знав Толіка?.. І до мене він теж прибігав, приїжджав, як рятівник моєї техніки. Так і познайомились, майже поріднились. А тепер він вже понад три роки - на фронті.
«Цікаво, а з наших тут хтось буде?..»
Його поява на концерті стала несподіванкою. Тимчасова відпустка, короткий перепочинок - і випадково завітав до філармонії. Та, як кажуть, випадкових зустрічей не буває.
Тому, коли я зустріла Анатолія з його дружиною Тетяною у філармонії, обличчя його світилось радістю.
– Толі дуже хотілося побачити когось із земляків, – сказала Тетяна. – Він ще дорогою говорив: «От цікаво, а з наших тут хтось буде?»
І були. Ми обіймались, сміялись, розмовляли - як родина, розкидана долею, але згуртована серцем. До нас приєдналися ще двоє гуляйпільців - Валентина й Євгеній Жовніренки. І це спілкування стало тією живою ниточкою, яка зв’язала фронт із тилом, біль - з теплом, надію - з реальністю.
Те, про що говорять пошепки
Толік говорить небагато. Про себе - майже нічого. Більше слухає, розпитує, цікавиться: хто де, як живе, хто лишився в місті. Але кілька його слів запам’ятались назавжди.
– Найстрашніше на війні - залишитися безпорадним на полі бою, – тихо сказав Анатолій, коли ми все ж торкнулися теми фронту. – І ще страшніше - залишитись там, не дожити до того, щоб побачити, як наші діти ростуть у мирі.
Він воює не за себе, не за славу, не за медалі. Він стоїть, як каже сам, «щоб його племіннику не довелося воювати». Щоб молодь жила, вчилась, працювала, кохала, народжувала дітей - і більше ніколи не знала, що таке війна.
І навіть тут, у тилу, він - не той, хто дозволяє собі слабкість. Спокійний, виважений, з рівним поглядом. Дружина зізнається:
– У мирному житті для нього немає тригерів. Він завжди спокійний, врівноважений, не агресивний. А от я - емоційна, болісно реагую на деякі речі. І тоді Толік навіть мене заспокоює… Такий він. Один позитив від нього.
Коли зустріч важить більше, ніж свято
Ми ще довгенько стояли після концерту, обмінювались словами, трималися за мить. Хотілося не відпускати, але час не зупиниш. Та в серці залишилася не тільки теплота зустрічі, а й впевненість: ми обов’язково побачимось ще.
Толік повернеться! І не лише він - повернуться всі, кого ми чекаємо, кого не забули, за ким молимося. Бо вони - наші Захисники-Герої.
І тоді, у мирі, знову будуть концерти, сміх, пральні машинки, які ламаються, і Толік, що приходить їх лагодити з посмішкою. Бо він залишився собою. І в найтемніші часи ніс у собі світло - мамине, родинне, своє.
Бо світло завжди перемагає темряву. А коли його несе такий мужній, відданий, незламний син України - наш земляк, наш Воїн, наш Герой
Анатолій Анатолійович Васецький - тоді перемагає і Правда, і Любов, і Україна!
