На схилах тихоплинної річки Тлумачик, серед зелених пагорбів Івано-Франківщини, розкинулося невеличке село Олешів з досить цікавою історією. Ось тут, 13 червня 1993 року, з’явився на світ Тарас Ткачук - хлопець із добрими очима, сильним духом і щирим серцем. Його дитинство було наповнене теплом родинного дому, запахом свіжоскошеного сіна і безмежною любов’ю до рідної землі. Уже змалку Тарас відчував, що Україна - це не просто держава, а душа, яку потрібно берегти.
Коли юність обирає зброю
Коли в 2014 році над Україною нависла загроза, Тарас не вагаючись пішов до війська. Йому було лише 21. Багато його ровесників ще шукали себе у житті, а він уже стояв на передовій, тримаючи зброю не для війни, а для миру. Його серце билося в ритмі відповідальності, його руки тримали не лише автомат, а й надію для сотень мирних мешканців, яких він захищав.
Він був серед тих, хто зупиняв ворога на Донбасі, бачив сльози дітей і руїни домівок. Але ніколи не втрачав людяності. Побратими згадували, що Тарас завжди знаходив слово підтримки, завжди був поруч, коли було важко.
Повторний заклик - і знову в бій
У лютому 2022 року, коли російська орда рушила повномасштабним фронтом, Тарас знову став у стрій. Без гучних слів, без сумнівів. Його приклад став орієнтиром для молодших - спокійний, витривалий, відданий. Він служив у 102-ій окремій бригаді територіальної оборони Збройних Сил України. Неодноразово виконував бойові завдання в найнебезпечніших напрямках. Ніс службу з гідністю, з вірою, що свобода - не абстракція, а цілком реальна річ, яку можна втратити, якщо не боронити.
Поранення і останній бій
На війні немає дрібних моментів. Кожна мить - між життям і смертю. У липні 2025 року Тарас отримав важке поранення на фронті. Його доставили до лікарні у Франківську. Дні боротьби, крапельниці, лікарські руки, молитви рідних - усе злилося в одну надію.
Та, на превеликий жаль, 23 липня серце воїна зупинилося. Не змогло більше витримати болю, ран, втрат. Зупинилося - щоб навіки залишитися в серцях…
Пам’ять, що болить і світить
Сумна звістка про смерть Тараса Ткачука сколихнула Тлумаччину. Ніхто не залишився байдужим. Люди згадували його не лише як захисника, а як добру, світлу людину, що любила життя, мріяла про родину, будувала плани на майбутнє.
«Важко прийняти втрату того, хто мав ще жити, мріяти, будувати… Але Тарас обрав шлях воїна - шлях честі, відваги та самопожертви», - сказано у співчутті від громади. Ці слова стали не просто прощанням. Вони - обітниця пам’ятати.
Світла і вічна пам’ять
Тарас Ткачук не встиг стати батьком, не збудував власного дому, не дочекався Перемоги. Але він став частиною тієї Перемоги. Його ім’я - серед імен, які закарбовуються в історії України золотими літерами.
У рідному Олешеві його зустріли на колінах. Сльози - не тільки від болю, а й від вдячності. Бо є Герої, які не вмирають. Вони просто переходять у вічність.
Вічна пам’ять тобі, Тарасе. Герою, який не скорився. Сину України, що віддав найцінніше - заради нашого завтра.
