Погодьтеся, не кожен навіть у наш час — у першій чверті двадцять першого століття — наважиться взяти собі такий позивний, адже ім’я «Махно» несе в собі потужний історичний і символічний зміст. Проте син землі Гуляйпільської, безстрашний воїн і турботливий сім’янин Олександр Сакун не побоявся назватися саме так і своїм служінням Україні довів, що гідний носити ім’я видатного політичного діяча та командувача Революційної повстанської армії України Нестора Івановича Махна.
Роковини втрати
Сьогодні, 13 січня, минає три роки відтоді, як у кривавому вирі великої війни героїчно загинув наш земляк, мешканець міста Гуляйполе — САКУН Олександр Іванович, чия доля стала ще одним болісним, але величним рядком у літописі боротьби українського народу за свою свободу.
Початок життєвого шляху
11 жовтня 1967 року в Гуляйполі стояв тихий осінній день, і місто жило своїм звичним розміреним життям, хоча в серці Івана Матвійовича Сакуна панував неспокій, адже в пологовому відділенні центральної районної лікарні мала народити його дружина Любов Миколаївна. Зрештою хвилювання змінилося радістю — на світ з’явився хлопчик, якого батько, тремтячими від зворушення губами, назвав Сашунею, хвилюючись цього разу навіть більше, ніж під час народження первістка Віктора. Згодом у сім’ї народилася й донечка, діти росли, а разом із ними міцніли батьківська любов і відповідальність.
Юність, школа і перше кохання
Сашко навчався в міській середній школі №3, тоді як його майбутня дружина Ірина Вікторівна здобувала освіту в сусідній СШ №4, і саме під час шкільної дискотеки відбулося знайомство, яке згодом визначило їхню долю. Спершу між ними виникла дружба, що поступово переросла в глибоке й щире кохання, і в 1988 році вони поєднали свої долі шлюбом, ідучи поруч крізь усі життєві випробування.
Сім’я, діти та спільна праця
Подружжя Сакунів виховало трьох синів — Романа, Івана та Павла, яких Олександр безмежно любив, піклувався про них і завжди намагався бути для них прикладом справжнього чоловіка й батька. Коли молоде подружжя створило сім’ю, вони вирішили будувати власний дім, починаючи фактично з нуля, але завдяки праці та наполегливості вже через рік оселилися у власному будинку, де посадили сад і виноградник, догляд за яким приносив Олександрові особливе душевне задоволення.
Випробування мирного часу
Протягом багатьох років подружжя працювало на машинобудівному заводі, однак економічні труднощі в державі, затримки зарплат і скорочення змусили шукати інші шляхи для утримання родини, тож Олександр їздив на заробітки як до Ростова-на-Дону, так і на Захід України. Родина пробувала займатися підприємництвом, але нестача коштів і проблеми зі здоров’ям глави сімейства змусили переглянути плани на майбутнє.
Перша війна — АТО
Події 2014 року стали переломним моментом у житті Олександра, адже з початком війни на Донбасі він твердо сказав, що не може залишатися осторонь, і добровільно став бійцем 55-ї артилерійської бригади. Уже 23 березня того ж року він потрапив під ворожий артилерійський обстріл і зазнав контузії, однак після лікування знову повернувся на передові позиції, а через рік демобілізувався, повернувшись додому з бойовими нагородами.
Між двома війнами
Після повернення з фронту Олександр працював у ТОВ «Преображенське» на млині, що знаходився на території ТОВ «Новий Заповіт», намагаючись жити мирним життям, хоча спогади про війну не відпускали, і здавалося, що тиша є лише тимчасовою.
Переддень великого вторгнення
Напередодні 24 лютого 2022 року Ірина Вікторівна відчувала незрозумілу внутрішню тривогу, яку не могла пояснити словами, адже навіть природа навколо ніби завмерла, а звичний спів птахів у лісосмузі зник, поступившись тривожній тиші. Наступного ранку Олександр розбудив дружину зі страшною новиною про повномасштабне вторгнення росії на територію України та обстріли Києва, що перевернули їхнє життя.
Війна в Гуляйполі та вимушений виїзд
Особливо гостро війна дала про себе знати 5 березня 2022 року, коли вночі Гуляйполе зазнало масованого обстрілу, під час якого було пошкоджено і дім Сакунів, а родині довелося рятуватися під вогнем, ховаючись у погребі. Зрештою 13 березня сім’я була змушена залишити рідне місто, спочатку виїхавши до Запоріжжя, а згодом оселившись у Кривому Розі.
Друга війна і остання відпустка
Отримавши повістку 24 лютого 2022 року, Олександр уже наступного дня став до лав 54-ї окремої механізованої бригади, де воював на різних ділянках фронту, неодноразово зазнаючи поранень, але щоразу повертаючись до побратимів. На початку січня 2023 року він отримав короткотермінову відпустку, під час якої родина разом зустріла Різдво, будуючи плани на мирне майбутнє та відбудову зруйнованої України.
Останній дзвінок
12 січня 2023 року Олександр повернувся до своєї частини і телефоном запевнив дружину, що в нього все добре, пообіцявши зателефонувати наступного ранку, однак дзвінок так і не пролунав. Згодом стало відомо, що під час ворожого обстрілу на Бахмутському напрямку він загинув, виконуючи бойове завдання, залишивши невимовний біль у серцях рідних.
Прощання з Героєм
Олександра Сакуна поховали на центральному кладовищі в Кривому Розі, де на прощання з ним зібралися рідні, друзі та побратими з часів АТО, а вже за кілька днів війна забрала ще одного його близького друга й однокласника — В’ячеслава Штепу, чиї бригади воювали поруч.
Визнання подвигу
За мужність, самовідданість і вірність присязі Президент України нагородив САКУНА Олександра Івановича (посмертно) орденом «За мужність» ІІІ ступеня, який було вручено його дружині 23 вересня 2023 року в Кривому Розі.
Пам’ять, що житиме вічно
Біль утрати знайшов своє відображення у словах сина Павла та у віршованому відгуку поетеси, членкині Національної спілки письменників України Вікторії Забави, яка назвала Олександра Сакуна воїном світла, людиною з чіткою життєвою позицією і справжнім патріотом.
Життєвий шлях Олександра Івановича Сакуна — воїна з позивним «Махно» — став прикладом свідомого вибору людини, яка в найтяжчі для держави часи не шукала виправдань чи спокою, а стала на захист рідної землі, родини, міста й усієї України. Він воював не за нагороди й не за славу, а за право українців жити на своїй землі, говорити рідною мовою, будувати майбутнє для своїх дітей і онуків, і саме тому його подвиг має глибокий людський і національний сенс.
