Жінка – це матір. Матір – це життя. Життя - це дитина. Численні пелюшки та підгузки, повзунки та сорочечки, пляшечки та ванночки, недоспані ночі та суцільна турбота – до всього цього жінка підсвідомо готується під час вагітності і для неї вже немає нічого важливішого й найріднішого за маленьку людину – за своє маля.
Так багато сказано слів про маму, материнський інстинкт та відчуття жінки, яка стала матір’ю. І так мало – про чоловіків, на плечі яких випала не менш важлива та приємна місія – бути татом. Ми звикли, що представники сильної статі майже не виказують своїх емоцій і завше тримають почуття при собі. Однак народження дитини – подія, яка розчулить навіть найсуворіших та непохитних чоловіків. Журналісти Гуляйполе.City поспілкувалися з молодими гуляйпільськими татусями й дізналися, як воно – бути татом, і наскільки зазнало змін їхнє життя.
Олександр Бальсанко, має синочка Ванюшу. «Татусевий» стаж - 10 місяців
- З першого дня після народження сина я ще більше почав цінувати кожну вільну хвилинку та сон, бо ж їх практично нема. У цьому плані рятує грудне вигодовування: доки малюк займається «грудними» справами, ми з дружиною можемо хоч трошки перевести подих, - такий собі антистрес. Проблеми які, хвилювали раніше, одразу відійшли на другий план. Найстрашніше у батьківстві, окрім хронічного недосипу та браку часу – відчуття, коли дитині погано, бо ж погано стає і тобі. Однак так як дитина дуже тонко відчуває настрій батьків, потрібно у будь-яких ситуаціях, як би не опускалися іноді руки, зберігати спокій та позитив, випромінювати доброту й радість – так і дитина спокійніша, і апетит в неї гарний, і відповідно батьківські нерви ціліші, - перевірено на власному досвіді: діти ж усе розуміють, тільки сказати ще не можуть.
Однак ці всі життєві моменти ніщо у порівнянні із тим щастям, яке відчуваєш тебе, коли дивишся на свою дитину, кровиночку. Мене взагалі переповнює гордість, бо ж росте мій син, мій спадкоємець, який буде носити моє прізвище. Люблю його безмежно й робитиму все від мене залежне, аби виростити сина сильним та порядним чоловіком, який знає толк у житті та навчити усім його цінностям.
Та поки що певним чином вчуся й сам, зокрема, повсякденним батьківським обов’язкам. Наприклад, раніше для мене змінити підгузки було справжнім випробуванням. Я не тренувався, не дивився в інтернеті майстер-класи на м’яких іграшках, - просто дивився, як це робить жінка. Як міняє, як перевдягає, як тримає, як кладе у ліжечко, як годує – тож, завдяки цій практиці без зайвої скромності зазначу, що досяг значних успіхів. Дуже тішить, що й сам малюк нам дуже допомагає своєю ранньою тямущістю: навідріз відмовився їсти з пляшечки – вже привчили до ложки, рано почав сидіти – привчили до горщика: сидить і не похитнеться. Щодня він тішить нас новими жестами, словами чи діями. Не описати словами ті відчуття, коли вперше Ваня почав повзати, взяв щось у руки, як почав сидіти, вимовив перші слова – хочеться стрибати від радості, бігати, й незрозуміло, кому взагалі більш радісно: папі, мамі, самому Ванюші чи коту, якого синок любить до безтями. З часом вдається усе: ловити настрій дитини та підлаштовуватися під нього, розуміти усі його «агу» та жести, відкривати щось нове, тому вважаю, радість і досвід батьківства має пізнати кожен – це неоціненний дар, який нам дає життя.
Владислав Якименко, має донечку Варвару. «Татусевий» стаж - 3,5 місяці
– Із народженням донечки все змінилося кардинально. З першого погляду на неї я усвідомив – у моєму житті з’явилася людина, дорожча за усіх на світі, без якої я вже ніяк не зможу. І зрозумів, що хочу для неї кращого життя і маю їй його дати, і зробити все можливе й неможливе, щоб донечка була щаслива. Правду кажуть про психологічний зв'язок між батьком і донькою – він дійсно є, а також можу впевнено сказати – із народженням дитини чоловік однозначно стає «м’якше». В багатьох життєвих ситуаціях, раніше я мало задумувався про те, погано чи добре я вчиняю й про можливі наслідки, то зараз роблячи вибір, розумію те, що відповідати за свої вчинки вже буду не я, а моя дитина.
Повністю змінилося відчуття реальності, інакше став сприймати, здавалося б, звичайні буденності. Коли раніше приходив стомлений й роздратований після робочого дня, кортіло елементарно відпочити, то зараз час відпочинку та сну набули для мене інакшого значення. Ти просто береш донечку на руки – й увесь негатив та втома, що зібралися за весь день, просто зникають. Нема нічого приємнішого, аніж просто отак тримати свою дитину на руках, помічати її нові вікові досягнення, бачити як вона тобі усміхається, тягне до тебе рученята, реагує на твої слова. Перших два тижні я боявся поворухнутися – так солодко вона на мені засинала.
Помітні зміни і у реакції оточуючих, коли вони бачать тебе із дитиною. У наш час дітей виховувати важко, зважаючи на те, як багато зараз усіляких спокус, які відхиляють дитину від нормального розвитку. Бути батьками – дуже важка й кропітка праця, ти береш на себе велику відповідальність за життя іншої людини, нехай поки що такої маленької. І якщо ти вже маєш дитину – значить ти готовий до цієї відповідальності. Але одночасно бути батьками це круто. Круто, коли ті години дня, вечора чи ночі, незалежно від того, будні чи вихідні, стають одним єдиним часом – поряд із СВОЄЮ ДИТИНОЮ.
Денис Бодня, має синочка Костю. «Татусевий» стаж – 2 роки
- Не можу сказати, що для мене все змінилося радикально. Все найбільше навантаження пішло на дружину, за що їй велика шана. Я і не знаю навіть, як вона все несла на собі ті перші місяці, які були найважчими як фізично, так і психологічно. Сьогодні для мене нема більшого позитива спостерігати, як син з цілковитим умиротворенням на обличчі займає свою улюблену позу попою догори. Або ж гратися з ним та дивитися мультики. Та при цьому доводиться підлаштовуватися під його забаганки, бо ж росте чоловік характерний – те, що йому не до душі, робити не буде. Ще дуже чекаємо, доки Костик заговорить – дуже кортить вже встановити із сином повноцінний діалог. Він усе розуміє, жваво на все реагує, щось собі мудрує, однак розповідати нам не поспішає. Єдиний, хто у родині знає про феєричні плани Костика на майбутнє, - це наш кіт, котрий вже змирився зі своєю долею й вже не намагається тікати, бо ж знає: його все одно доженуть і обов’язково проведуть бесіду, викрикуючи у нещасне котяче вухо – щоб було краще чути. Дивлячись на кота під час їхніх діалогів, виникає спірна думка, хто ж таки почне розмовляти перший.
Зараз мої відчуття просто неймовірні – я батько, в мене син, якому 2 роки, він майже самостійний, і все просто неперевершено. А спочатку, зізнаюся, відчував певний страх і розгубленість: а що з дитиною робити? Це ж, вибачте за порівняння, не той самий кіт, якого нагодував, почистив лоток й благополучно про нього забув. А тут уся твоя увага направлена на дитину, і дуже важко було зрозуміти, чого син хоче, чому плаче: чи болить щось, чи голодний. Це вже потім починаєш розрізнювати тон, поведінку й виявляєш, що малюк може плакати просто так.
Зараз життя йде звичною течією, просто стало, мабуть, в кілька раз дорослішим – я живу, працюю і знаю, що вдома чекають дружина та маленький синок – просто перебудував певним чином свій життєвий ритм та став відчувати більше відповідальності, відклавши свої справи на другий план. Якщо, наприклад, раніше планував щось на двох, й іноді спонтанно, то зараз вже думаю за трьох, детально опрацьовуючи у підсвідомості певні моменти своїх подальших дій.
Бути батьками чудово, і батьківства не варто боятися. Діти – це такий безцінний скарб, і я щасливий, що маю сина. Та паралельно зазначу, що не розумію чоловіків, які категорично налаштовані проти дівчаток. Власну дитину ніколи не хочеться відпускати з рук і всіляко пестити (нам, чоловікам, також притаманна ніжність, всупереч сформованій думці). Маленька донечка – це таке диво, яке можна безкінечно тискати. З хлопчиком можливо таке років до чотирьох – вплив непотрібних соціальних стереотипів поведінки та виховання на кшталт «чоловіки не плачуть», від яких хотілося б відмовитися, - аби діти ще довго могли бути дітьми, а батьки, в свою чергу, могли насолоджуватися своїм батьківством.
Фото з архіву героїв
