Похмурий квітневий ранок повільно поступався місцем сонцю, яке виглядало через сірі хмари. Ми, прорвавшись через дорожні вирви, що лишилися після зими, та разом із Сергієм Володимировичем Рижиковим прибули в село Варварівку.
У дворі Катерини Василівни КІТАСКІНОЇ весняною свіжістю пахла перша зелень, що пробивалася з-під торішньої трави.
У маленькій саманній хатинці, де причілкові вікна закриті наглухо від вітру і сонця, а земляна долівка, вкрита старими домотканими кодринками, нас привітно зустріли господарка і працівниця Добропільського старостинського округу Ольга Олександрівна Пастушок. А прибули ми після того, як я розповів старості округу Тетяні Іванівні Никифоренко, що збираю матеріал для майбутньої книжки про участь жінок Гуляйпілля у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років.
- Мене цікавлять також і матеріали та спогади про учасників патріотичної групи Петра Прокоповича Максецького, яка діяла на території колишньої Добропільської сільради в роки війни, - сказав я Тетяні Іванівні, то вона й порадила звернутися до Катерини Василівни: «Може, вона щось чула чи знає, хоч в ті роки перебувала в Німеччині на примусових роботах».
Господарка хати Катерина Василівна, маленька, худорлява, з натрудженими, помережаними синіми венами руками, жінка охоче спілкувалася з нами, хоч їй це робити було дуже непросто: вона недобачає і недочуває. Мої запитання озвучувала їй Ольга Олександрівна.
- Зробили мені три операції на очах, - сумно каже Катерина Василівна, - першу за сприяння німецького фонду примирення і тепер бачу на всі сто відсотків: на одне око – на 60 відсотків і на друге – на 40, та ще й недочуваю.
- Катерино Василівно, ми знаємо, що 31 березня вам виповнилося 99 років.
- То так записали, хоч я народилася 15 лютого 1922 року в селі Варварівці. До офіційної реєстрації народження мене називали Марією, а записали Катериною, бо так захотілося моєму дідові. Народилася я в сім’ї Василя Юхимовича і Секлети Григорівни Горпиничів, які одружилися в 1921 році і де вже було четверо дівчат. На жаль, всі вони померли малими дітьми, залишилась я сама.
Мама родом з Гуляйполя (мікрорайон Пісок), дівоче прізвище – Заблодська. Батько працював чабаном у колгоспі «Дніпрельстан». Йому довелося пройти дві війни: Першу світову і Велику Вітчизняну. Під час Першої світової війни, у 1917 році потрапив у полон до румунів.
Я, після закінчення Хвалибогівської семирічної школи вступала до Гуляйпільського педтехнікуму, але не склала іспиту з математики і пішла працювати в колгосп. Це сталося в 1938 році. Робота була важка, бо механізації в господарстві майже не було. Дуже втомлювалася, але поступово молодий організм призвичаївся до фізичної праці і у вихідні юнаки й дівчата збиралися в клубі на гулі, ходила туди і я.
Мирне життя перервала війна
Неочікувані зайди - італійці - з’явилися у Варварівці 14 жовтня 1941-го. Бували вони і в нашій хаті. Забирали продукти. Коли батько зарізав свиню, так вони вибрали все до останнього свинячого хвоста. Італійці й поліцаї виганяли всіх працездатних чистити дорогу від снігу в населеному пункті. В 1941 році сніг випав рано, зима була з сильними морозами. Ми, як і раніше, працювали в колгоспі, хоч окупанти називали його громадським господарством…
12 травня 1942-го «вдарив грім серед ясного дня». Почалося примусове відправлення юнаків і дівчат на роботу до Німеччини. І ось 13 дівчат з Гуляйпільського району потрапили до першого етапу відправки на чужину, серед них і троє дівчат з Варварівки. Це - Шура Шишка, Катя Дейнега і я, із хутора Новий Світ – Аня Чорнобук, з Нового Запоріжжя – Надія Бик, з Гуляйполя (Пісок) – Нюра Ярмак, Надя Дібровська, Марія Жовта, Міля Тихенко, з Дорожнянки - Марія Козуб, Оля Немченко й інші.
Везли в товарняках до Німеччини, як худобу
- Катерино Василівно, пригадайте, як вас відправляли до Німеччини?
- Зігнали нас поліцаї до контори колгоспу, а потім пішки погнали до Гуляйполя. Звідти всю групу, зібрану з Гуляйпільського району, погнали на Пологи, там посадили в товарні вагони і повезли до Німеччини. Везли, як худобу, 8 діб у закритих вагонах без свіжого повітря. Вживали те, що з дому взяли. Довезли до Фанфуркта-на-Майні. Тут влаштували дезінфекцію нашим головам, а потім вивели нас, ніби рабів, на оглядини заводчиків та бауерів. Ті оглядали нас з усіх боків, а особливо уважно розглядали наші руки. Тут, оглянувши мене, правильно визначили скільки мені років. Так, я потрапила на меблеву фабрику разом ще з двома дівчатами з Гуляйпільського району. Виготовляли ми дерев’яні ліжка, якісь деталі. Двічі мене поранило дошками. Перший раз дівчата не втримали дошку і вона впала мені на голову, а вдруге дошка забила мені груди.
Спала в бараках і тяжко працювала на фабриці
Спали ми у двоярусних бараках. Моє місце було на другому поверсі, і там «кишіло» клопами, які мене ледве не загризли, та, дякуючи одному хлопцю, що доповів про клопів господарям бараку, його зруйнували і побудували новий. Шеф мебельної фабрики ставився до нас непогано…
На кухні працювали югославка і наша Марія Козуб. Годували нас не дуже (бруква, листя капусти, хліб із тирси тощо). Працювали на фабриці по 8 годин. Робота була тяжкою. Жили надією на визволення та повернення додому, підтримували листи від рідних і друзів, таких же невільників, як ми. Ці листи зігрівали душу і не давали опускати руки від тяжкої фізичної праці на меблевій фабриці. Там я навіть почала писати вірші.
- Крім основної роботи, - говорить Катерина Василівна, - нас посилали ще збирати у шефа малину.
- А чи платили вам гроші за вашу роботу?
- Платили якісь копійки, але ми на них не могли нічого купити, бо нам українцям не дозволяли. Скупитись у німецьких магазинах дозволяли полякам, які були разом з нами на фабриці.
- А як ставилися німці до вас?
- По-різному. Все залежить від людини. Були такі, що ненавиділи нас, а були й такі серед робітників, що пригощали то яблуком, то шматочком хліба. Визволення ми дочекалися у 1945 році. Нас, остарбайтерів, звільнили американські військові. Вони добре ставилися до нас і передали нас нашим солдатам, хоч перед цим у табір приїздили власівці і агітували залишатися жити на заході, бо там, дома, говорили вони, радянська влада жорстоко розправиться з вами.
Із 65 осіб, які були примусово відправлені в Німеччину, Норвегію, Францію і Австрію, додому повернулися не всі. Марія Павлівна Дейнега одружилася з поляком і поїхала в Польщу. Одна дівчина там померла. Вийшла заміж за поляка і Надія Бик, прийняла католицьку віру. Багато наших дівчат після одруження залишились жити в Західній Україні. В Норвегії на примусових роботах була моя двоюрідна сестра, яка трудилася на рибній фабриці в місті Горефест. Якова Юхимовича Міщенка з Варварівки доля занесла в Австрію, а його сестер – Марію і Саню – в Німеччину. В Німеччині були і Лідія Шинкаренко з Дорожнянки, у Норвегії – Віра Курасова.
А вдома панували бідність і розруха
Додому ми поверталися в товарних вагонах. Перед відправленням у нас забрали зароблені гроші. Та ми були раді тому, що повертаємося додому. Сталося це 15 серпня 1945 року. У рідних місцях панувала розруха і бідність. Народне господарство потребувало багато робочих рук.
- Нам не було коли відпочивати, - розказує Катерина Василівна, - після прибуття з Німеччини ми відразу включилися у відбудову місцевого колгоспу. Працювала на різних роботах. У своєму житті пережила ще два голоди – 1932-1933 і 1946-1947 роки.
У 1947-му до нашої хати вночі залізли бандити і винесли все, що було в сундуку і кімнаті. Тої ночі батько ночував біля колгоспних овець, мама спала в іншій кімнаті, двері в її кімнату закрутили дротом. Я була в гостях у дядька в місті Оріхові. Тож грабіжники виставили вікно і проникли в хату. В сундуку залишилось одне Євангеліє (батьки були віруючі люди).
Поступово життя налагоджувалося. У 1952 році я одружилася з Кітаскіним. На жаль, Бог не дав нам дітей. Незабаром не стало чоловіка.
Життя потихеньку налагоджувалося
У 1953-му я стала секретарем Варварівської семирічної школи. Цій школі віддала 15 років. У 1968-му перейшла на роботу в централізовану бухгалтерію сільської ради.
У 1971 році одружилася з Петром Павловичем Ярутою. Прожили з ним 12 років і він помер.
У 1977 році вийшла на заслужений відпочинок. Пенсії заробила аж 53 карбованці.
Після смерті чоловіка Катерина Василівна залишилася сама. Доки вистачало сили поралася на городі, тримала домашню птицю. Сьогодні її помічницею є Ольга Олександрівна Пастушок.
- Катерино Василівно, розкажіть: «Чи чули Ви, що під час війни на території Добропільської сільської ради діяла патріотична група Петра Прокоповича Максецького?»
- На це питання нічого конкретного розказати не можу, бо не знаю. А от одним жорстоким поліцаєм був Василь Арсентійович Буряк, який тікав з відступаючими нацистами від наступаючих частин Радянської Армії. Втекти не вдалося і він повернувся у Варварівку. Тут його засудили на 10 років. Відсидів і повернувся. Син, який служив у армії, дізнавшись про батькову зраду, застрелився.
«Одна, як та билиночка в полі, в якої немає ні щастя, ні долі»
Наша розмова підходила до кінця і я спитав свою співбесідницю, що б вона хотіла побажати молодому поколінню.
- Миру, миру, миру, любові і щастя, море здоров’я і озеро добра, щоб ніколи, нікого не настигла біда, - щиро сказала 99-річна бабуся, до якої доля була не вельми прихильна. – Живу одна, як та билиночка в полі, в якої немає ні щастя, ні долі. Нікому не хочу побажати такого життя.
Зробивши знімок на добру пам’ять, ми полишили привітну господарку і її турботливу помічницю. Сонце піднялося вище на небі, у дворі і біля нього пахла перша трава, а на порозі старої хатини, що біліла своїми стінами, обсмугованими вітрами, стояла одинока, добра, лагідна, з поетичною душею жінка - Катерина Василівна Кітаскіна. Дізнавшись про її нелегку долю, хотілося побажати їй міцного здоров’я і навколо добрих людей, які б допомагали бороти набридливу самотність.
Автор: Іван КУШНІРЕНКО.
