Іван Дячук народився 10 травня 1995 року в місті Орджонікідзе (нині – Покров) Дніпропетровської області. У родині звичайних, але глибоко порядних і працьовитих людей. Його батько, електрослюсар, та мати, працівниця служби охорони, заклали в сина найголовніші життєві цінності – чесність, любов до праці, людяність і безмежну відданість своїй Батьківщині.
Іван ріс у любові, поруч із старшою сестрою, в простому, але доброму домі, де завжди цінували тепло сердець.
У ліцеї №5 Іван вчився добре. Його однокласники згадують, що він був відкритий до світу, доброзичливий, завжди усміхнений, завжди готовий підтримати. Захоплення технікою гармонійно поєднувалося з заняттями тайським боксом – спорт зробив його дисциплінованим і витривалим, а мрії про майбутнє – сміливим і рішучим.
Юність із мрією про незалежну країну
Після школи Іван не зупинився – він крокував до своєї мети. Спочатку опанував професію у Запорізькому металургійному технікумі, а згодом здобув вищу освіту в Запорізькому державному університеті за спеціальністю «фахівець із виплавки сталі». Молодий, цілеспрямований, здібний, він працював на «Запоріжсталі», і хоча міцно стояв на землі, в його очах завжди жила мрія – жити в сильній, вільній, незалежній Україні.
Любов і родина – тил сильного серця
У 2019 році Іван одружився. Усе в його житті набуло нового сенсу – він почав будувати сім’ю. Переїзд до Бердянська був кроком назустріч новому етапу, який став ще більш світлим 1 грудня того ж року, коли на світ з’явився маленький Артем – син, якому Іван хотів подарувати найкраще життя.
Іван був турботливим чоловіком, люблячим батьком, для якого сім’я була всім. Та в його серці горів ще один обов’язок – перед Батьківщиною.
Вибір воїна: дорога честі
У 2020 році Іван підписав контракт на службу в Збройних Силах України. Після закінчення школи морської піхоти, він брав участь у бойових діях на сході, неподалік Маріуполя. Тут, під обстрілами, у холоді окопів, він став справжнім воїном.
Він заслужив звання старшого солдата, отримав відзнаку «За відвагу», удостоєний честі носити берет морського піхотинця. Його шлях продовжився у школі сержантів у Миколаєві – нові знання, нові обов’язки. Та плани обірвала війна.
Чорний лютий: коли війна прийшла в кожен дім
24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення. Навчання було достроково завершене, всі курсанти отримали документи й мали прибути до частин. Та Іван, як і багато інших, не зміг доїхати – дорога була замінована війною. Він не вагався. Приєднався до батальйону в Гуляйполі, там зустрів земляка – лейтенанта Миколу Хорішка, розвідника, і продовжив служити під його командуванням.
На Запорізькому напрямку було гаряче. Іван, стрілець-зенітник, служив у складі першого зенітного ракетного відділення 501 батальйону 36-ої окремої бригади морської піхоти. Як спеціаліст ПЗРК, він знову й знову виходив на позиції, куди інші боялися ступити. Без вагань, з вірою в перемогу, з думкою про сина, дружину, рідних і Україну.
16 березня 2022 року в бою за Гуляйполе Іван Дячук загинув. Йому було лише 26 років. Він загинув як справжній воїн – зі зброєю в руках, з іменем України в серці.
Вічна пам’ять і вдячність
Серце, яке билося з любов’ю до життя, зупинилося на полі бою. Та його дух – не зламати, не забути. Він – у кожному мирному ранку, в сміху сина Артема, у сльозах матері й у подяці всієї країни.
Іван Дячук не просто солдат. Він – Герой. Він – пам’ять і символ. Він – той, завдяки кому ми живемо, працюємо, творимо.
