Наталію Гриненко в Гуляйполі знали всі. Начальниця місцевого відділення «Укрпошти», завжди усміхнена, доброзичлива, з відкритим серцем для кожного, хто переступав поріг закладу. Ще до початку війни ми, журналісти місцевої редакції, часто заходили до відділення – погомоніти, обговорити передплатні кампанії, просто обмінятися новинами, привітати дівчат з професійним святом. На пошті завжди було тепло і затишно – передусім через людей.
Коли війна стукає в двері
24 лютого 2022 року для Наталії, як і для кожного з нас, стало переломним. Гучні вибухи, порожні вулиці, паніка. Діти її просили евакуюватися. У березні вона таки виїхала до Запоріжжя – не для того, щоб сховатися, а щоб продовжити роботу в іншому відділенні. Але серце лишалося в Гуляйполі.
Назустріч страху – тричі на місяць
Попри щоденні обстріли, попри страх і небезпеку, Наталя тричі на місяць їздить у прифронтове Гуляйполе. Разом із водієм та охоронцем вона везе людям пенсії, посилки, речі першої потреби – і тепло людського слова.
«Я навіть темряви боюся, але знаю, що маю їхати. Батьки так виховали: якщо треба – значить треба. Я інакше не вмію», - говорить Наталія.
Пошта, яка тримає надію
Колись у центрі Гуляйполя стояло затишне поштове відділення. Тепер – руїни. У травні 2022 року туди влучив снаряд, а влітку 2024-го будівлю остаточно знищило пряме влучання. У той день Наталя з колегою Валентиною Микитівною видавали пенсії – життя врятувала звичайна випадковість.
«Люди нас чекають. Ми для них – ниточка до зовнішнього світу. Я не можу не їхати до своїх земляків», - наголошує жінка попри пережите.
П'ять хвилин вдома – як подих життя
Коли Наталя приїздить у Гуляйполе, вона хоче хоча б на кілька хвилин побути вдома. Вдихнути рідне повітря, зробити декілька світлин для пам´яті.
«Я їжджу туди перезавантажитися. Там моє рідне повітря, мій дім... Хоч на п’ять хвилин».
Діти – проти. Серце – за
Її діти неодноразово просили припинити ці поїздки. Та вона не може.
«Їздити в Гуляйполе – це виконувати свою роботу, допомагати людям, я не можу відмовити їм. Як чекають вони нас, очі так дивляться на тебе, дякують, що приїхали. Вони й розвантажувати нам допомагають, і запрошують ще приїжджати, й кажуть, що будуть чекати. Ну, як від цього можна відмовитися, від тих, хто там залишається? Гадаю, що моїм дітям не буде соромно за мене», - розповідає Наталія Олексіївна.
Під обстрілами – з бронежилетом і посмішкою
На передову Наталя з командою їде як черепашка-ніндзя – у бронежилеті та касці. Обстріли трапляються часто.
«Їдеш – а воно десь бахкає... переглянулись – і знову в дорогу. Так працюємо».
Та водій не тільки вправно кермує – він ще й пожартує, знімаючи напругу. У кожного своя роль. У кожного – своє місце в цій тихій армії добра.
І Наталя не з тих, хто здається.
«Це моя робота. Я повинна це робити. Так вийшло - значить, треба. І я не відступаю. Бо хтось мусить бути поруч з тими, хто залишився. Хтось мусить нести їм світло, навіть коли навкруги темрява», - з гідністю каже вона.
Люди залишаються – і не здаються
У місті лишились переважно літні люди. Хтось не поїхав із самого початку. Хтось повернувся – бо не зміг прижитися деінде.
«Немає води, газу, зв’язку. А люди залишаються. Вони чекають на нас і ми їдемо».
Жити – значить бути потрібною
«Найголовніше – знати, що ти потрібен. Що допомагаєш. Тоді і страх не такий страшний».
Наталя часто повторює: кожна поїздка – як місія. Кожна усмішка, кожне «дякую» – як нагорода.
«Дякую вам, мої незламні!»
«Мені з командою дуже пощастило, бо це не просто колеги - це мої побратими й посестри, з якими я ділю кожну поїздку, кожну небезпеку, кожну хвилину надії. Ми, ніби одна родина. Кожен знає свою справу, підтримує іншого, не дозволяє опустити рук, навіть коли серце стискається від страху.
Наш водій - не просто майстер свого діла. Він - наче оберіг на колесах. Їде швидко, впевнено, знає кожен закуток небезпечної дороги. А ще вміє посміхнутися там, де вже хочеться плакати. Його жарти - як ліки від тривоги.
Наталія ГРИНЕНКО
Охоронець - мов тінь, що завжди поруч. Його уважність, рішучість і принциповість не раз рятували нас у найнебезпечніші миті. Він не випустить нас із машини, якщо бодай щось не в порядку - бронежилет, каска, сигнал. Його рішучість - наш спокій.
Листоноші, мої дівчата, з якими я працюю в Гуляйполі і в Успенівці, роздаючи пенсії, посилки, надію. Їхній голос, лагідне слово, обійми зі старенькими, - усе це не можна виміряти цифрами чи планами. Це - щира любов до людей. Їх усіх не зламали ані вибухи, ані страх.
Я вдячна кожному, хто поруч. Ми стали більше, ніж команда - ми стали тилом одне для одного, плечем, на яке можна спертися, навіть якщо земля трясеться під ногами. Ми разом проходимо через небезпеку, разом тримаємо зв’язок між домом і фронтом, разом відчуваємо, що робимо щось більше, ніж просто роботу.
Дякую вам, дорогенькі. За розуміння. За витримку. За людяність. За те, що не зраджуєте ні людей, ні совісті. Я горджуся, що ми разом. Я вірю - попереду буде день, коли ми всі поїдемо в Гуляйполе вже не з бронежилетами, а з квітами. І тоді я обійму вас ще міцніше і скажу: «Ми вистояли. Разом», - зі сльозами на очах говорить пані Наталя.
Історії, які варто записати
«Мабуть, коли піду на пенсію – напишу книжку про все, що ми пережили. І про те, що залишилося в серці», - жартує Наталія Олексіївна.
Дійсно, саме такі люди, як Наталія Гриненко, тримають на собі небо і вірять в нашу Перемогу. Вони не стріляють, не атакують. Вони просто їдуть туди, де їх чекають. І несуть – не лише пенсії чи посилки. Несуть віру, надію, любов і людяність. Несуть життя.
Таміла ВІКТОРОВА
