У кожного краю є свої герої. Ті, кого не згадують на перших шпальтах, але кого не забуває земля. Ті, хто виростає з простоти, з праці, з любові до рідного, і потім, коли приходить час, стають опорою - без гучних слів, без пафосу. Саме таким був Олександр Столзенко — син українського степу, що обрав світлу дорогу серед найстрашніших і найвідповідальніших часів.
Дитинство під спів жайворонків
Учималенькому прекрасному селі Воздвижівка, серед широких полів, де стигла пшениця хитається на вітрі, а вечори пахнуть м’ятою і тишею, у 1992 році народився хлопчик, якому судилося стати героєм. Його звали Олександр.
Він ріс у родині, де любов до землі передавалася, як молитва. Його батьки, прості, роботящі люди, працювали в ТДВ «Агронива» - день у день, змалку до зморшок, але завжди з відкритим серцем. І Сашко вчився саме такого життя: чесного, щирого, відданого. Тут, серед нив, з перших кроків він розумів: справжнє - не в словах, а в руках, що тримають лопату чи піднімають дитину.
Юність із серцем на долоні
Після закінчення Воздвижівської школи Олександр без вагань залишився в рідному селі. Пішов працювати з батьками. Його руки не боялися землі і не цуралися мозолів та будь-якої сільської роботи. Але й серце його було м’яким - відкритим до болю інших, здатним співпереживати й підтримувати.
У нього був старший брат - той, хто ще в 2014-му пішов захищати Україну, хто повернувся змужнілим, але з поглядом, в якому жила війна. І Сашко тоді вже знав: якщо прийде час - він стане поряд, бо інакше не зможе. Не зможе жити, коли земля кличе до бою.
Сім’я, що стала сенсом життя
Життя подарувало Олександру найбільший скарб - родину. Його кохана вже мала двох дітей, але Сашко прийняв їх, як рідних. Не розділяв - обіймав. Його щедра душа розливалася теплом у кожному слові, у кожному вчинку. А коли народився їхній спільний син - хлопчик, що став світлом його очей, - Олександр мріяв про його майбутнє без війни, про небо, в якому літатимуть тільки лелеки, а не ракети.
Коли настала тиша перед бурею
24 лютого 2022 року. День, коли світ розірвався на до і після. День, коли вибухи зруйнували звичне життя мільйонів. Але Олександр не вагався ані миті. Він не мав права стояти осторонь, коли ворог топтав його рідну землю. Для батьків. Для дружини. Для дітей. Для Воздвижівки. Для України.
Він став до лав 108-ї окремої бригади територіальної оборони - не як герой з кіно, а як чоловік, що не зраджує своєму серцю.
На передовій - з честю і гідністю
Фронт був важкий. Дні - мов роки. Але Олександр тримався. Його побратими згадують його як спокійного, надійного, мовчазного, але присутність якого завжди була відчутною. Він не просив нічого - лише виконував свій обов’язок. Він був тим, на кого можна було спертися. Тим, хто завжди поруч, коли важко.
Останній бій, останній подих
19 червня 2025 року. Гуляйпільський напрямок. Туди котилася війна, мов чорна хмара. І саме там, серед вогню і металу, Олександр віддав найдорожче - своє життя. Не за ордени. Не за славу. А за те, що любив: родину, село, Батьківщину.
Він загинув, як жив - з гідністю, зі світлом в очах і з любов’ю до землі під ногами.
Повернення до дому
22 червня рідна Воздвижівка схилила голову. Поля замовкли, птахи не співали. Село приймало назад свого сина - не вітром на порозі, а в тиші землі. Земля, яку він захищав і любив, прийняла його тіло з пошаною. Люди вийшли на вулиці, щоб віддати останню шану тому, хто віддав себе до кінця.
Світло, що не згасне ніколи
Олександр залишив після себе не лише біль, він залишив приклад мужнього чоловіка, який не злякався темряви й став світлом: для дружини, дітей, друзів, України.
Він був і залишиться батьком, сином, братом, другом, Героєм – справжнім і надійним чоловіком.
Вічна пам’ять, Захиснику
Ім’я Олександра Столзенка не зітреться з пам’яті. Воно житиме в шелесті колосків, у зорях над Воздвижівкою, у тихому шепоті вітру над могилою, що стала символом сили й жертовності.
Його серце зупинилося, але його дух - живе. І житиме доти, доки є ті, хто любить цю землю, як любив її він.
Вічна пам’ять. Честь і слава нашому земляку-Герою.
